Розділ 11

  Вранці, коли я йшла на сніданок, Люба дала мені велику коробку. Гарно замотану, з бантиком. Так загадково посміхнулась мені, я аж зніяковіла. Побігла скоріше в кімнату дивитися, що ж там.

Вау! Повна коробка краси. Зверху лист:

«Кохана, будь ласка, одягни це сьогодні близько 22 години. Хочу, щоб цей вечір був особливий. Сподіваюся, тобі сподобався мій вибір. Впевнений, ти будеш прекрасна в цій сукні. Цілую. Твій Гонщик.»

  Лист написаний від руки трохи кривим почерком. Як зворушливо. Я з замиранням серця розгорнула сукню. Мамо... Шедевр. Витончена річ з темно - вишневої м’якої тканини. Довга, пошита по фігурі у формі рибки. На тонких бретельках. Ліф вишитий квітами. Така розкішна... Я й не мріяла ніколи про таку. Приклала до себе, покрутилася перед дзеркалом, усмішка сама собою з’являється на устах.

  Потім я передивилась решту подарунків. Чудові чорні туфлі з м’якої шкіри на тонких високих підборах. Мій розмір. Поміряла. Супер. Навіть не знала, що такі туфлі можуть бути настільки зручні. Як він так підібрав? Дивлюся далі — маленький симпатичний клатч. Під ним оксамитова коробочка. Ахнула, відкривши її. Там розкішне кольє і сережки. Золото з якимись красивими червоними камінчиками. Мабуть, гранат. Хоч я не дуже на  них розуміюся. О, люди! Що це він задумав? Я чим раз більше почала хвилюватися. Особливо, коли побачила останню обновку на дні коробки. Ковтнула слину, вдихнула, видихнула. Взяла обережно в руки делікатний комплект білизни. Ніжно – рожевий  бюстгальтер обшитий тонким гіпюром,  з відстібними бретельками. До нього такі ж розкішні трусики класичної форми. Я ніжно погладила білизну подушечками пальців. Помилувалася. Поклала на ліжко і... Запанікувала.

  Ні, так не чесно! Що він собі думає? Вирішив купити мене? Це не схоже на того Ніка, якого я знаю. Може, це хтось інший прислав? Ні, не може бути. Він же казав вчора, що готує сюрприз. Та й хто б іще так робив? Це Ніколас, без варіантів. Але ж... Я казала йому, що не готова переступити через своє сумління, навіть заради коханого. Він, наче, погоджувався чекати. А тепер, що? Я почала картати себе. Ну, що Софіє, догралася? Сама винна. Цілуєшся з ним, лізеш до нього в руки, от і урвався в чоловіка  терпець. Що тепер робити?

  Я вже хотіла запакували все назад в коробку і віддати йому. Дивлюся, на дні листівка з квітами. Розгорнула, читаю:

  «То, як, Сонечко, злякалася? Я так і думав. Моя маленька, я тільки хочу, щоб ти почувалась королевою сьогодні ввечері. Для цього все, навіть білизна, має бути відповідна. Не бійся, я не розраховую ні на що, чого ти сама не захочеш. Цьомаю. Нік.» — Ху - х... Ну, Нік... Який же він... Читає мої думки, знав, що злякаюся. Все знає. Та, що ж це таке? Наскрізь мене бачить. Не чоловік, а рентген якийсь. Але мені полегшало. Хоч і не зовсім спокійно. Він щось задумав, щось особливе, інакше б не робив цього всього. Повезе мене кудись? Але ж... Він не ходить по ресторанах, вечірках. Нічого не розумію.

  Ввесь день я не бачила господаря. Навіть не обідав дома. Дивно. Та все - одно, ввечері я почала збиратися. Зробила зачіску, макіяж. Одягнулася. Покрутилась перед дзеркалом, сама себе не впізнаю. Хто ця витончена панянка в розкішній сукні і золотистими локонами заколеними на один бік? Не витримала, зробила собі фото. Потім  Каті покажу.

  Все, готова. Хвилювання чим раз більше наростає. Стук в двері. Кажу: «Можна». В мою кімнату зайшов якийсь незнайомець. Височезний, в гарній синій сорочці, костюмі, натертих до блиску класичних туфлях. Пострижений, обличчя поголене. Залишилась тільки коротка акуратна борода. Але там, де було волосся на чолі, на обличчі, вухах, тепер  подразнення, виступили червоні прищі, почервоніння. Таке сильне, що навіть шрам стає менш помітним. Тепер зрозуміло, чому він не голиться часто.

- Моя розкішна красуне... Ти готова? — питає, ніяково спостерігає мою реакцію Нік. Я посміхнулась. Підійшла, кажу захоплено:

- Красуньчику, ти до кого? Здається, ми незнайомі. — чоловік засміявся. Крутнув головою.

- То давай познайомимося, я Нік. Повечеряєш зі мною? — грайливо прикусила губу. Кажу:

- А я Софія. Ну... Взагалі, то я вже пообіцяла цей вечір одному милому хлопцеві. Але... Такому красивому чоловіку не зможу відмовити. Куди поїдемо? —  Нік засміявся.

- От і довіряй після цього дівчатам! Не встиг відвернутися, вона вже знайшла заміну. — ми засміялися. Він підійшов ближче, легко поцілував мене в щоку.

- Я уявляв, що ти будеш чарівна в цій сукні, але ти перевершила мої сподівання. Дуже гарна…  Просто брак слів. Може я на англійській тобі скажу? — я зніяковіла. Подякувала за подарунки. Кажу:

- Ти теж дуже гарний. Справді. Я в захваті. Тобі дуже личить така елегантна класика. — згадала, як побачила його вперше. В усьому темному, чорні джинси, чорний светр, куртка. Зарослий, як вовк. Боже... Як я тоді злякалася. Ще зовсім не знала його. А тепер... — милий відповів:

- Дякую. Тільки... Як бачиш, є деякі проблеми...

- Так. Тепер я більше розумію. Дорогенький, не хвилюйся. Все чудово. Справді. – погладила його по щоці. Нік обняв мене за талію.

- Ходімо, моя хороша? — я кивнула. Ми пішли до Ягуара.

  Нік повіз мене в ресторан, де я раніше працювала, чим немало здивував. Відкрив мені двері авто, подав руку в тонкій кремовій рукавиці. Повів мене до входу. Ми прибули туди вже після закриття закладу. Нас зустрів господар, Степан Андрійович. Не поганий дядько. Більше нікого не було. Привітався, лукаво посміхнувся, оглядаючи мене. Провів нас у ВІП зал на другому поверсі. Невеликий, гарно оформлений в світлих тонах. Грає спокійна музика, столик сервірований на двох. Така краса...  На столі невеликий гарний букет білих троянд, кілька закусок, салат, а замість алкоголю —  ананасовий сік в красивій пляшці, біля неї келихи. Нік посадив мене за столик, сам сів навпроти.