Розділ 10

  Катя так і не написала. Тому, коли Нік приїхав по мене до мами, я сказала йому про це. Після того, як він, мабуть, 5 хвилин «душив» мене в обіймах і розказував, як скучив. Такий смішний. Ну, от, як можна думати про те, щоб відмовитися від нього? Я намагалась не показувати йому, що неспокійна за наше майбутнє.

- Що робити? Може, знову поїхати до неї додому? Або в ресторан? Але, ні, вона зараз після танців мала б бути вдома. — питаю Ніка.

- Можемо поїхати. А ти? Не хотіла сьогодні на танці? — питає весело.

- Та – а, якось не той настрій, ще не почувалась досить енергійною після того... — він погладив мою руку. Лагідно каже:

- Дорогенька, а зараз, як почуваєшся? — питає турботливо. Я посміхнулась.

- Дякую. Нормально. Просто... Ми з мамою і бубусею сьогодні разом, а в такі моменти дуже відчувається брак дідуся. Дуже важко, так його не вистачає... — Нік погладив ніжно мене по щоці, взяв мої долоні в свої, так приємно, його руки завжди теплі, іноді навіть занадто.

- Співчуваю, Сонечко.

- Дякую.  — ми так трохи посиділи. Потім поїхали до Каті.

  Нік не хотів мене відпускати до неї саму, але я пообіцяла, що не буду заходити в квартиру, витягну її на вулицю, поговоримо на лавці. Тоді відпустив.

  Я йшла по сходах і з кожним кроком в мене все сильніше билося серце. Ноги підгиналися. Чи може бути, що Катя зрадниця? Ні! Не повірю нізащо. Вона б ніколи так не зробила. Для чого? За гроші? Та вона й так не дуже бідна. Батьки помагають. І після всього, що ми разом пережили, як дружили, ні, не може бути. Тремтячою рукою натискаю дзвоник, за дверима  звучить знайома мелодія. Через хвилину чую такий рідний голос:

̶  Хто там?

̶  Це я, Кать. Софія. — намагаюсь говорити гучніше, хоч голос, чомусь, не слухається. Двері швидко відчинилися. Показалась гарна брюнетка з радісною посмішкою.

̶  Софійко! Яка я рада! Заходь! — така щира радість, ні, вона точно невинувата. Так і кортить плюнути на всі підозри, зайти в квартиру і, як раніше, просидіти допізна. Балакати про все на світі, чаювати, «мити кісточки» хлопцям, мріяти разом. Але, ні. Пообіцяла Нікові, мушу дотримати свого слова.

̶ Привіт, слухай, я трохи не маю, як зайти, давай на вулиці поговоримо пару хвилин. На лавці. — переминаюсь з ноги на ногу. Подруга здивовано подивилась на мене.

̶   Що сталося? Чому не хочеш в мене посидіти?

̶  Кать... Будь ласка...  — хвилююся так, ніби збираюсь їй нашкодити якось. Не маю уявлення, як почати розмову. Дівчина задумалась, потім погодилась.

̶  Ну, добре. Там ще не темно. Будь по - твоєму. На лавці, то на лавці. Почекай хвильку, вдягну щось.

̶  Софіє, ти чого не прийшла на танці сьогодні? — питає мене Катя, коли ми вже були на вулиці.

̶  Та – а, знаєш, так вийшло. — кажу, витираючи рукою лавку, сідаю. Подруга біля мене. Машина Ніка близько. Мабуть, не відриває від нас очей.

̶  А, ти? Чому не відповідаєш? Я тобі дзвонила, писала. — вона без надмірного хвилювання каже:

̶  Уявляєш, в мене хтось телефон поцупив? Ще в четвер, десь в обід. В ресторані. Я в шоці. Заявила в поліцію, сьогодні дзвонили, що знайшли. Завтра піду забирати. Тільки там виявляється, ще якісь проблеми з ним, сказали, що будуть ще зі мною говорити.

̶  Он , як? Кать... — я зітхнула полегшено, повірила їй. Вона ніколи не змогла б так вправно брехати. Не вміє. Завжди пряма і щира. Як їй сказати, що її апарат поміг у моєму викрадені?

- Знаєш, дорогенька...

- Що таке? Софіє, ти якась дивна сьогодні.

- Ага. На те є причина. Мене викрали в четвер. — подруга перелякано вигукнула:

- Що? Який кошмар! Як ти? Що з тобою зробили? — явно щиро непокоїться за мене. Я аж посміхнулась від радості.

- Та, вже все добре. Мене Нік врятував зі своїми охоронцями.

- Слава Богу! То, хто ж це зробив? Вимагали викуп? Від Ніка? Якісь його вороги?

- Будеш здивована... Остап. — Катя шоковано перепитала:

- Остап, тебе викрав? Геть здурів?

- Угу. Хотів врятувати свою дурну голову. Втратив партію наркоти, бандити йому погрожували, тому вирішив збити так грошей з Ніка, щоб віддати борг. — Катя відкривала, закривала рот, не могла вийти з шоку. Нарешті каже:

- Це просто... Жах. Остап займався наркотиками? — я покивала головою.

- Так. Але це ще не все.  — наважилась сказати їй, — Мене виманили на зустріч повідомленням з твого телефону. — остаточно прибила дівчину. Вона мовчки дивилась на мене, потім схилила обличчя, підперла руками. Покрутила головою. Підняла на мене очі повні сліз.

- Софійко... В мене слів нема... Це я винна, проговорилась тоді, що ти з господарем... От сволота... А я ще його жаліла.

- Він приходив до тебе в ресторан?

- Ага. Такий страшний... Тепер зрозуміло, чому. Певно і сам вживає те, на чому заробляв. Я тепер розумію. Це точно він. Ми стояли біля барної стійки, я при ньому поставила телефон на зарядку. Потім відійшла, а він міг забрати. Там було безлюдно моментами.