Розділ 9

  Вранці я поснідала з Ніком і поїхала до мами. Мій дорогенький трохи бурчав, що  залишаю його, але я пообіцяла, що ввечері побуду з ним і завтра. Перед тим, як  до мами, Макс повіз мене до Каті. Її не виявилося дома. Мабуть, на роботі. Додзвонитися теж не вдалося. Я написала їй на месенджер, що хочу зустрітися.

  На щастя, синці на моїх руках вже майже зійшли і почуваюся більш - менш нормально. Тому мама нічого не запідозрила, а я, звісно, промовчала про викрадення. Не хотіла їх хвилювати, та й самій хотілося швидше забути про той кошмар. Хоч це й непросто.

    Ми з мамою і бабусею приготували плов, почали смажити сирні пончики. Не дієтично, зате дуже смачно. Смак дитинства. Андрій, коли був малий, казав на них буква о. Потім зжену всі калорії на тренажерах. До речі, ми ще не займалися в спортзалі разом з Ніком. Треба це виправити.

  Зробили конвеєр, я вирізала пончики, мама смажила, а бабуся обкачувала в пудрі. Запах на цілу квартиру. М - м... За роботою легко текли розмови. Мама запитала про мої стосунки з Ніком. Я розказала, що все добре.

- Знаєте, я зрозуміла, що дуже кохаю його. Він так радів, коли сказала йому про це. Аж викрикнув від щастя. — зізналася своїм рідним. Мама відказала:

- Рада за тебе, дорогенька. Приємно, що він такий добрий, люблячий. Але я неспокійна. Максим показав мені його фото. — я стиснула губами, видно, мама під враженням.

- Дуже тобі не сподобався? — питаю, скривившись. Вона посміхнулася.

- А ти, як думаєш? Золотко, скажу чесно, не ображайся, але я не уявляла, що чоловіком моєї красуні доньки стане двометровий амбал схожий на горилу. – ми всі троє засміялися. Бабуся аж пончик не втримала, впав на підлогу.

- Знаю, мам, я теж... Але... Що тепер? Він надто хороший, щоб відмовитися від нього через ту хворобу.

- Я все розумію, Софіє. Він дуже милий зараз, носить тебе на руках, катає на дорогих машинах, підтримує тебе. Це все дуже романтично...

- Але? Відчуваю, що скажеш якесь але.

- Але, не самою романтикою жити. Дорогенька, мусиш подумати і про серйозні речі. Наприклад, як ти будеш почуватися, живучи з відлюдником, який від всіх ховається, якого бояться? — я широко відкрила очі, слухала маму, поглянула на бабусю, видно, що вона теж розділяє мамине хвилювання. Стало дуже неприємно. Мама продовжила:

- Софійко, ти ж розумієш, з часом, емоції втихнуть, почнуться будні і тоді, боюся, що тобі буде не дуже весело. Ти ж не зможеш, а ні піти з ним кудись, а ні поїхати відпочивати. Когось запросити до себе теж буде проблематично, хіба що кілька найближчих людей. Як ти будеш жити? А робота? Ти ж мріяла стати шеф-кухарем в якомусь ресторані. Будеш далі в маєтку цілими днями працювати на кухні? Чи він тобі дозволить десь в іншому місці працювати? Дорогенька подумай добре. Бо я підозріваю, що він не буде довго чекати, захоче одружитися, коли ти вже сказала, що любиш.  — мене, наче, спустили з неба на землю. Романтичний настрій, як вітром здуло. Спробувала уявити все це, що мама сказала. Дійсно. Вона має рацію. Я й сама про це думала не раз. І недавно в поліції змогла трохи відчути «радощі» пов’язані з особливістю Ніка. Я опустила голову, задумалась. Що робити? А, якщо я справді невдовзі завию від нудьги і численних обмежень, які накладає життя з таким чоловіком? Ми ж не зможемо нікуди піти, чи поїхати. Невже до кінця життя мені доведеться задовільнятися хіба що спільним переглядом кіно, чи катанням на машині з затемненими вікнами? А, як же відпустка? Походи в гості, на концерт, в кафе? Скрізь сама? Це жах... Не пошкодую я, якщо вийду за Ніка? Мама добре каже, швидше за все, він не буде довго чекати. І так ледве терпить. Можливо, захоче невдовзі одружитися. Чи готова я до таких жертв? В голову почали лізти різні страхи. А, коли він отримає мене, чи залишиться таким же ніжним і люблячим?  Може, швидко звикне і буде сприймати, як належне? Він вічно в роботі, буде приділяти мені досить уваги? Чи буде приходити тільки ввечері, щоб переспати? Я сумно зітхнула.

- Софійко, ти так сильно зажурилась? — бабуся вивела мене з роздумів. Я й не помітила, що вже, мабуть, 2 хвилини вирізаю той самий пончик. Задумалась, кручу формою на одному місці.

- Що? — питаю.

- Ти її дуже налякала. — каже мамі бабуся.  — геть дитина засумувала.

- Софіє, вибач, не хотіла тебе лякати. Але, доню, хтось мусить сказати тобі правду. Щоб ти прийняла свідоме рішення. Не на емоціях. Повір, краще перемучитися тепер якийсь час, ніж ціле життя.

- Вірно, мамо. — кажу невесело. — мені треба подумати. Це не жарти. Я дуже боюся переплутати кохання зі співчуттям, жалістю. Але... Ні. Думаю, з цим я вже розібралася. Я сприймаю його, як чоловіка, а не як  друга, чи родича. Він приваблює мене. А це явно більше, ніж саме співчуття.

- Це вже зрозуміло.  — каже бабуся. — Але, дорогенька, це ще не все. З часом ти захочеш дитину. Яка вона буде? — то був останній удар, контрольний.

   Я перехотіла пончиків, сіла за стіл, підперлася руками. Хотілося плакати. Ледве стримувалась. Дійсно. Чому я не думала про це раніше? От, яка ж я ще зелена і немудра. Я люблю дітей. Але, що, коли дитина буде так само страждати від такої хвороби. Я читала, що воно передається по спадковості. Як я буду жити, дивлячись на двох «чудовиськ»? Люди ж так і скажуть.

  А, якщо, навіть, дитина буде здорова, що теж імовірно, то як це буде? Нік не зможе навіть в  пологовий будинок за мною приїхати з квітами, як нормальні чоловіки. Ані піти з дитиною на перший дзвоник до школи, чи десь погуляти в розважальному центрі. Ми, що всі будемо жити відлюдниками? А може... Вдасться якось робити йому депіляцію? Принаймні обличчя? Тоді він міг би кудись піти зі мною. Треба ще подумати над цим. Як же підняти цю тему в розмові з ним? Чи не образиться він на мене? Думка про депіляцію трохи потішила мене. Мама запитала: