Розділ 8

- Софієчко... — ніжно погладжує мою спину, — як же сильно я кохаю тебе!  — каже щиро, емоційно. Я глибоко вдихнула, піднялася на пальцях, дотягнулася до його губ, припала в солодкому поцілунку, повільно, ніжно,  трепетно. Нік підняв мене, як тоді, вперше. Я обвила його ногами, чоловік почав гарячіше цілувати мене, ми занурилися глибше в воду, майже по шию. Я задихалась від захвату, стало гаряче, попри не дуже теплу воду. Відхилилась він нього, кажу несміливо:

- Я теж кохаю тебе, Ніку. Я впевнена.  — чоловік не вірив своїм вухам. Засміявся голосно.

- Сонечко, це правда? Скажи ще раз, прошу, скажи!  — він сяяв таким щастям, що, здається, зараз вибухне, емоції розірвуть його з середини, якщо їх не випустити.

- Я кохаю тебе. — кажу з посмішкою. Нік одним ривком притиснув мене до себе так сильно, що в мене мало кості не затріщали, сміється. Я айкнула. А Нік підняв голову догори і викрикнув:

- Є - є – є – с !!!! Ура-а – а!!!  — я засміялася, кажу:

- Тихіше, бо хтось прибіжить. — собаки на березі аж загавкали, дивлячись на нас. Ми засміялися.

- Кохана, я такий щасливий, що хочеться кричати на цілий світ! Моя! Моя! Нарешті! Золотко, який же я радий, що ти змогла полюбити мене. Я так хотів цього. Та навіть не вірив, що таке можливо. Хотів, щоб ти хоча б була поряд.  А ти... Дівчинко. .. Коли  ти це зрозуміла?

- Не знаю… Я, здається, вже люблю тебе якийсь час, але... Та пригода, коли я сиділа в тому підвалі... Я зрозуміла, що хочу бути тільки з тобою. Що вже не уявляю свого життя з іншим чоловіком. — Нік зворушено дивився на мене, не міг натішитися, не міг повірити до кінця.

- Сонечко, як я хочу, щоб ми були разом. Назавжди. Щоб ти була тільки моя, а я твій. Ходи до мене... — наче я і так не біля нього, накрив мій рот владним поцілунком, я відповіла, ми почали палко цілуватися, смакувати одне одного язиком, ковзати руками по тілу одне одного. Мене приємно лоскоче його волосся на грудях, на обличчі. Я вже встигла звикнути до нього. Ми б зайшли і ще далі, якби я не схаменулась. Нікова рука спробувала розстебнути мій купальник на спині. Я зупинила його:

- Ніку, ні... — прошептала тихо. —  не роби цього, прошу...  — він важко видихнув, опустив руку нижче. Сказав хрипло:

- Софієчко... Кохана...  Я не буду...  Якщо ти не хочеш...  — я подивилася на нього, кажу:

- Ніку, ти ж знаєш, справа не в тому, чого я хочу, або не хочу. Просто... Я вірю, що так правильно.  — я стала на ноги, тримаючись за лікті Ніка. Зрозуміла, що мушу щось зробити, інакше...

- Ніку… не хочеш ще поплавати, перед тим як іти додому? — питаю грайливо. Він зрозумів, до чого я. Засміявся.

-  А, ти молодець... Придумала, як мене нейтралізувати.

- Ага. Хтось з нас двох мусить бути мудрішим. Але на тебе мала надія, як я бачу. — він відпустив мене. Каже:

- Добре, моя хитрунка. Поплаваємо? Давай, разом. — ми попливли. Звісно, Нік піддавався мені, бо я так швидко не можу, як він. Але було весело.

  Ми вийшли на берег трохи втомлені, у всякому разі я, і щасливі. Я замоталася в рушник. Юнайт і Браун відразу прибігли до нас. Радо махали своїми пишними хвостами. Просилися, щоб їх почухати, їм дуже гаряче в таку погоду. А в воду Нік їм не дозволив заходити. Ми почали бавитися з ними. Гладити. Нік насмішив мене. Тріпає шерсть Юнайта і каже йому, поглядаючи на мене:

- Друже, ти бачиш, яка в мене є красуня? Правда класна? Такої більше ні в кого нема.  — прихилив вухо до пса, наче слухає відповідь, — що кажеш? Дуже гарна? Точно. Я знав, що ти, як справжній мужик, розумієшся на жінках. — я сміялася з їх «чоловічої розмови». Гладила Брауна, сидячи на покривалі, поглядала на Ніка, що ділився радістю зі своїм чотирилапим другом. Які ж вони милі...

- Друже, уявляєш, вона сказала, що кохає мене? Віриш? — прихилився до собаки, — так? Молодець. А я, от ще не можу повірити, що така красуня полюбила такого вовка, як я. Хіба таке буває?  — знову, наче, прислухався до пса, — буває, кажеш? Бо тебе волохатого теж дівчата люблять? Так то ж які дівчата, теж волохаті, а моя, он яка. Бачиш? Гладенька, гарненька... — я сміялася, не могла витримати. Кажу:

- Який ти смішний!

- Чого це? В нас тут серйозна розмова. Нічого смішного. Правда, Юнайте?

Ми так мило сиділи , потім я сказала, дивлячись на собак:

- Які вони класні, правда? – Нік погодився. Кажу:

- Знаєш, мене з дитинства вчили бачити у всьому любов Творця. В милих тваринках, в гарних квітах,  смачних фруктах, в захопливих пейзажах, співі пташок. Ми ж могли б жити в набагато простішій обстановці. Їсти щось одне, бачити все в одному кольорі, чи двох. Але Бог хотів, щоб ми не просто жили, а тішилися. Щоб наше життя було сповнене яскравих емоцій, вражень. – чоловік уважно дивився на мене. Слухав. Я сказала:

- Творець не просто дав нам всю цю розкіш, він ще й дбає про нас. Дає поради і закони, які оберігають, помагають бути щасливими. Ніку, ти  віриш в Бога, якому до нас небайдуже? Який дає закони для нашого добра? — Він задумався. Потім сказав: