Розділ 7

  Відкриваю очі, вже ранок. Сонечко вже яскраво світить прямо на... На нас! Це, що за фокуси? Де він тут взявся? Я шоковано дивлюся на Ніка, що по господарськи розлігся на ліжку поруч зі мною. Ще й обійняв мене. Його довга волохата рука розслаблено лежить на моєму животі. Ну й ну... Я так міцно спала, що навіть не відчула, коли під моє одіяло заліз  хлопець. Цікаво, коли він прийшов? Спить? Чи прикидається?

  Я розгубилася. Підняла голову, дивлюся на його могутню голу спину. Якщо можна так сказати, бо ж вона не гола, а з густим  волоссям. Нік мирно посапує. Поворухнувся, міцніше обійняв мій животик. Ну, і як це називається? Добре, хоч я в трусиках, бо ж часто люблю спати в самій нічнушці. Яка, до речі, загорнулась кудись на живіт. Тим більше, що зараз жарко. Якийсь дуже незвичний вересень. Я підтягнула сорочку донизу.

- І довго ти так будеш мною милуватися? — налякав мене несподіваною реплікою Нік. Я ж думала, він спить... От же ж, який…

- Ах ти ж...! Що ти тут робиш? — вдаю сердиту. — І я не милуюся, я намагаюсь зрозуміти, що тут робиться, чому я прокидаюсь не сама. Я ж, здається, не дзвонила тобі. — він припіднявся, посміхнувся.

- Тому я й прийшов. Бо ти не дзвонила, а я... Хотів глянути, як ти тут... — я засміялася.

- Ну, звісно. Глянув? — не можу приховати сміх, хоч стараюся.

- Ага... Ти так солодко спала... Я не втримався... Подумав, що полежу біля тебе хоч трошки, потім піду.

- Угу, але не пішов?

- Ну... Я заснув...

- І одіяло саме піднялося і тебе накрило? — питаю жартома. Він засміявся, міцніше обійняв мене.

- Так і було! — ми обоє засміялася. Тоді Нік піднявся, навис наді мною, щиро посміхається, каже:

- Золотко, чомусь, я подумав, що ти  не будеш дуже ображатися, якщо я постережу тебе цієї ночі. Після всього, що ти пережила...

- То ти стеріг мене? Сплячи?

- Ага. – хитро посміхається, як хлопчисько, що тайкома наївся цукерок, які  мама заховала на потім.

- Дякую, мій охоронцю... Я так добре спала... — кажу тихо. Так ніяково, він такий гарячий, так близько... Я почервоніла. Нік раптом припав губами до моєї шиї, проклав ланцюжок поцілунків до щоки, потім до низу, в виріз атласної сорочки. Наше дихання пришвидшилося. Велика рука ковзнула до грудей. По моєму тілу раптово прокотилася небачена хвиля тремтіння. Як же приємно... Але… Ні... Не можу... Я піймала його руку. Затримала.

- Ніку... Прошу... Зупинися... — проказала йому упівголоса, важко дихаючи. Переклала ніжно його руку на живіт. Чоловік застиг. Підняв на мене затуманені очі.

- Софієчко... Я шаленію... Вибач, не можу, коли ти так близько, така розкішна... — я вивільнилась з його рук, сіла, причесалася пальцями. Закрутила волосся назад.

- Дорогенький, ми ж домовилися...

- Так, але... Це дуже важко, повір...

- Вірю, мій хороший. Мені теж. Спробуймо заспокоїтись. Будь ласка. Давай краще поговоримо. Зможеш? Чи мені краще тікати з ліжка? — питаю з посмішкою. Він теж засміявся.

- Ні, не тікай. — важко видихнув. Сів, вперся спиною в ліжко.  — я ж не бандит, щоб від мене тікати. — Я згадала про бандитів. Настрій одразу пропав.

- Ніку, до речі, про бандитів...

- Що?

- В мене багато запитань. Розкажеш мені щось?  — чоловік ще не міг заспокоїтись. Дивився на мене, ніби, не чує. Думає про інше. Ох же ж ці чоловіки...

- Ні - ку!? Ти тут?  — покликала його, провела рукою по його руці. — Розкажи, як ти мене знайшов вчора?

- Ну... Пообіцяй, що не будеш дуже сердитися, коли розкажу.

- Обіцяю. – він дивився на мене, якось, винувато.

- Я вже давно стежив за твоїм телефоном... А недавно ще й кулон тобі подарував...

- Що? В кулоні маячок? — здивовано питаю, розглядаючи прикрасу на шиї.

- Так... Ти не сердишся? — питає несміливо. — я рвучко обняла хлопця, притулилась.

- Ніку, мій хороший! Дякую. Дуже дякую тобі за все. Я вже не буду ображатися на те, що ти стежиш за мною. Слідкуй, скільки хочеш. Мені нема чого приховувати. Я тепер знаю, що це тільки до добра. Я так боялась, що ти не встигнеш знайти мене. Тепер така щаслива, що знову з тобою...

- Кохана! Дякую. Я дуже боявся, що будеш сердитися, знімеш кулон... Яка ти розумничка... — міцно притиснув мене до себе. Чмокнув в щоку.

- Ніку, тільки все в міру, добре? Ніяких камер в моїй кімнаті чи на кухні...

- Звісно. Не переживай. Якщо я досі цього не зробив, тепер тим більше не зроблю. Моя хороша. Який я щасливий. Не уявляєш, що я вчора пережив, коли отримав повідомлення з вимогою викупу.

- Жах... Мені досі не віриться, що він до такого дійшов...

- Так. Страх за свою шкуру штовхає людей на крайнощі. Виявляється, він втратив, якось, партію товару, який перевозив, заборгував мафії. — я опустила очі. Згадала про свою останню розмову з Остапом.

- От тільки не розумію, чому він вирішив викрасти тебе, звідки знав, що я заплачу за тебе? — я вирішила зізнатися: