Розділ 6

  Прокидаюсь від якогось дивного шуму. Темно. Тільки через щілину під дверима до мене проникає тонка смужка світла. Намагаюся прийти до тями. Голова, наче п’яна, паморочиться. За дверима чую чоловічі крики, звуки ударів, щось з грюкотом поламалося, впало. Хтось застогнав, вилаявся, знову удари, лайка, грізні крики, погрози. Не розберу, що й до чого. Когось б’ють? О, люди... Що зараз буде? Мене теж зараз будуть бити? Вони, мабуть, понапивалися і щось не поділили. Ці бандити явно не звикли мирно вирішувати питання. О, Боже, хоч би до мене не лізли!

  Я забилася в кут, обхопила коліна руками і почала молитися. Так я сиділа, тремтіла. Хотілося стати невидимкою. Або такою малесенькою, щоб могти заховатися в якусь шпарину, де мене ніхто не знайде.

  Раптом мені здалося, що я чую голос Ніка, потім Максима. Короткі фрази. Невже таке можливо? Мене знайшли? Так швидко? Навряд. Певно, мені так сильно цього хочеться, що почали мерещитися такі бажані голоси. А, може, Нік з Максом приїхали платити викуп? Ні, там точно бійка, не схоже на переговори. Невдовзі шум стих. Я почула, як хтось відкриває двері ключем, заходить до мене. Серце завмерло, я затамувала дихання. З жахом дивлюся на двері. Хто ж це йде?

  О, яке щастя! Макс! Я не повірила своїм очам. Мружуся, від раптового спалаху світла. Максим заходить, дивиться на мене, гукає десь в двері:

- Ніку, сюди! Софія тут! — підійшов ближче, побачив, що я прив’язана, — Ну привіт, дівчино. — каже і витягає складний ніж, перерізає скотч, звільняє мене, я зриваю рештки клейкої стрічки з рук. Боляче. Скривилась. — Ох і налякала ти нас!  — я шоковано дивлюся на нього, не вірю своїм очам якусь мить. Потім з радості кинулась до нього, коли він звільнив мої руки. Від різкої зміни положення тіла я геть втратила координацію, вчепилась руками за охоронця, щоб не впасти.

- Максим! Яке щастя! — обняла його. Він розгублено стоїть, розвів руки, потім теж обняв мене. Я підняла очі, побачила, що в нього розбита губа. В ту мить до моїх тимчасових «апартаментів» з розгону влетів Нік.

- Софіє! Слава Богу! — вигукнув радісно, Макс розвів руки, я похитнулася, голова крутиться. Мій господар вхопив мене двома руками. Підняв, перекрутив довкола. Сміється.

- Ніку!!! — припала до нього, від щастя на очі навернулися сльози. Я вчепилась йому за шию, мов за рятівне коло. Хотілося якнайсильніше притиснутися до мого чудового хлопця, відчути себе в безпеці. Він міцно обняв мене, почав цілувати мої щоки, очі, шию, все обличчя. Не переставав радісно приговорювати:

- Кохана, як ти мене налякала, дорогенька! Я мало не здурів, думав вже тебе не побачу! Моя хороша, моя красуня, — промовляв між поцілунками. Охоронець посміхнувся, вийшов. А ми, як п’яні, обіймалися тремтячими руками, раділи.

- Ніколасе... Яке щастя! Я теж так боялась, що вже не побачу тебе, або... Що ти знайдеш мене надто пізно... — кажу, цілую його в заросле обличчя, яке я така щаслива бачити. Якби хтось сказав мені раніше, що я буду так тішитися, цілуючи такого чоловіка, не повірила б нізащо.

- Ні, сонечко, вже все добре. Як ти? Вони не... — поставив на ноги, оглянув мене згори до низу. Я посміхнулась.

- Ні, зі мною ніхто нічого не зробив, ви встигли. — Нік полегшено зітхнув.

 — Слава Богу, я так боявся... — однією рукою пригорнув до себе, а іншою ніжно погладив мою щоку. Я поклала свою руку на його волохату долоню. Як же дивовижно... Які рідні для мене стали ці незвичайні руки...

— Тепер все буде добре. Ходімо. — каже лагідно Нік. Зайшов Макс, каже:

- Ніку, може, посади Софію в машину, а сам ще прийдеш на хвилину, маю щось тобі сказати. — я вчепилась за мого любого рятівника, не хотіла, щоб він відходив від мене ні на крок. Тоді господар посміхнувся мені, каже:

- Золотко, ідемо. Пора забрати тебе з цієї смердючої діри. — він обняв мене за плечі і повів до машини. Вийшовши з темної кімнати, де я сиділа, побачила, що в приміщенні повно дверей, коридорів, якісь катакомби. Двоє Нікових охоронців стояли над викрадачами. На підлозі животом до низу лежать троє бандитів, їх руки зв’язані за спиною. Не подають ознак життя. Один з них, здається, Остап. Не може бути. Питаю, примружуючись:

- Вони живі? Це, що, Остап?

- Не хвилюйся, живі. — заспокоїв мене Нік. — а це — так, Остап. — схоже це, все – таки його робота. Я не могла повірити. Як він міг? 

  Ніколас обережно вивів мене догори по сходах з того підвалу на вулицю.Темно. Прохолодно. Я глибоко вдихнула свіжого повітря. Як же чудово вийти з тієї бридкої ями! З моєї в’язниці. Хоч я не довго, порівняно, просиділа там, та вражень, мабуть, вистачить на все життя. Згадалась біблійна історія про Йосипа, якого в Єгипті вкинули у в’язницю за спробу зґвалтування, якої він не робив. Сказано, що це була яма. Мабуть, теж якийсь підвал. То я хоч один вечір просиділа, а він, бідолаха, приблизно 10 років. Ні за що. Просто тому, що його пані розсердилась за відмову. Надто вже постраждало її вражене самолюбство.

  Я не відпускала теплу руку господаря. Не могла. Досі тремтіла, тепер вже, певно, від нічного холоду. Він посадив мене в машину, просидів зі мною хвильку. Підійшов Макс. Покликав його.

- Золотко, я відійду тільки на хвилинку, зраз повернуся. — сказав мені лагідно, потер легенько мої плечі, зігріваючи. Я дивилась жалібно на нього, не хотіла відпускати. Здавалося, що знову залишуся сама, закрита від цілого світу.