Розділ 5

  Відкриваю очі, дивлюся, не розумію, де я є. Якийсь напівтемний підвал. Лежу на брудному матраці на підлозі. Сіла. Розглянулась. Жах... Обдерті, запліснявілі стіни, одне мале віконце під стелею. Закрите ґратами. Двері. Такі ж обдерті, як стіни.  Я хотіла встати, спробувати, чи замкнені двері. Ага! Не вийде. Прив’язана за руки до якоїсь труби, що стирчить з підлоги. Багатьма шарами скотчу змотали мої руки докупи, а потім до труби. Так, що нікуди далеко не перемістишся. Я спробувала вивільнити руки. Не виходить. Боляче. Довго мордувалася, так і не змогла звільнитися.

  Чомусь, страшенно болить голова. Як ніколи. Ні, як того дня, коли хоронили дідуся. Тоді в мене майже ввесь час «тріщала» голова. Навіть таблетки не помагали. А зараз ще й нудить до повного щастя. У маленькому приміщенні, де я опинилася, тхне, пліснявою і ще чимось смердючим, не розумію, чим. Годі нормально дихати. Фу...   Сиджу, сиджу... Тихо. Чимраз гірше нудить... Господи, де ж я є? Для чого мене сюди кинули?

   З віконця в кімнатку попадає трохи світла. Мабуть, день на дворі. Ще не стемніло? Чи це вже я переночувала тут і вже новий день? Хтозна... Телефона, мабуть, нема. Забрали. О, а сумочка є. Я дотягнулась до неї ногою. Взяла. Відкрила. Так, гаманця немає, телефона теж. Пограбування? То могли б просто забрати речі, для чого їм я? Наступна думка злякала мене. Викрадення. О, ні! Будуть вимагати викуп? Від кого? Від мами? Чи від Ніка? Раптом до мене дійшло. Точно. Це ж, мабуть, Остапова робота. Він хотів грошей від господаря. Так. Все логічно.  Я не помогла йому, він вирішує свої проблеми так ... О, Боже, як же погано. Мені, що блювати прямо тут? А потім сидіти в такому?...

  Живіт скрутило спазмом, нудота підступає чимраз гірше. Я зігнулась, почала глибше дихати, може вдасться перемогти приступ і не сидіти в блювотині... А, якщо захочу в туалет? О, ні... Де ті викрадачі, будь їм пусто...? Хоч би води дали попити. А краще м”ятного чайочку…

  Тиша зрештою змінилася голосами за дверима. Двоє незнайомих чоловіків говорять між собою. Таке враження, що п’яні. Цього тільки бракувало...

- Шо він сказав?

-  Скоро приїде.

- Коли? Скільки нам ше тут стирчати? А з дівкою, шо?

- Сказав, як приїде, розбереться з нею, нам не чіпати. — той тупо захихикав:

- А я б теж нею зайнявся... Ха, Ха. Як бонус до гонорару... А шо? Не можна? — раптом я зрозуміла, що головний біль і нудота далеко не найгірші мої проблеми... Інший відказав:

- Не можна!  Сказав, якщо зачепимо дівку, він нас Буфалу здасть. А тоді, сам знаєш, шо буде!

- Так і сказав? От ******* — вилаявся напарник. —  хоче все собі? ******.  Та, ладно, ше побачимо... Головне, шоб гроші приніс.

-  Та вже скоро...

- Добре. Бо мій терпець вривається! — голоси затихли. Чоловіки десь пішли.

  Я заціпеніла від страху. Не може бути, щоб Остап таке зробив. Кинути мене в цій смердючий дірі з тими тварюками? Ні. Не може бути. Значить, це хтось інший. Може мене продадуть десь в рабство? О, Боже! Це кінець. Краще б вбили, ніж жити чиєюсь рабинею.

  Я сіла на коліна і почала гаряче молитися. Так щиро і палко, як ніколи. Ще ніразу в житті я не відчувала такої гострої потреби звертатися до небесного Батька. Не раз молилася, коли важко. І щовечора стараюся молитися, дякувати за все Богові. Та сьогодні... Страшно, як ніколи. Я виливала своє серце Творцеві, просила допомоги, сили. Просила, щоб поміг мені зрозуміти, як поводитися. Може є якась можливість втекти? Просила, щоб дав мені спокою в серце, здатності тверезо мислити, не панікувати. Я плакала і благала небесного Батька, врятувати мене від рабства. Чи від смерті. Але друге не таке страшне.

  Після довгої молитви, виплакавшись, як не дивно, я стала набагато спокійніша, почала роздивлятися по кімнаті в пошуках виходу. Нічого не знаходила. Почала роздумувати над своїм життям. Мов перед лицем смерті, я аналізувала все, що маю. І всіх. Звісно, шкода мами і бабусі, якщо загину. Їм буде важко страшенно. Та, чомусь, найбільше я думала про Ніка. Згадала, як колись він казав, що мало не отримав інфаркт, коли на мене напали біля бару. Що б він відчув, якби я померла? А, якщо попала б  в рабство? Тоді я зрозуміла, що абсолютно впевнена в тому, що Нік не переставав би мене шукати, поки б не знайшов. Живу, чи мертву. Він так сильно любить мене... А я його? Яка ж я дурна! Чому сумніваюся? Це ж ясно, як білий день, що я теж кохаю його. Всім серцем. І понад усе боюся втратити, розлучитися з ним. Тільки тепер я переконалася в цьому.

  Я зрозуміла, що не витримаю, зійду з розуму, якщо не Нік стане моїм першим і єдиним чоловіком, а хтось інший. Якийсь огидний бандит. Або й не бандит, неважливо. Головне, що не мій коханий Ніколас. Такий ніжний, теплий, люблячий.  Я хочу належати йому і тільки йому. Будь хто інший стане моїм катом, якщо захоче зробити мене своєю.

  Я торкнулася шиї, відчула під пальцями ланцюжок, що недавно подарував Нік. Взяла рукою кулон. Який же він чудовий. Як добре, що ті виродки його не забрали в мене. Мабуть, не побачили під кофтинкою. Я ніжно потирала в руці кулон, почала згадувати різні приємні моменти з Ніком. Згадала, як ніжно він втішав мене після смерті дідуся. Як ми вперше поцілувалися в озері, як він катав мене, як поклав цей кулончик мені до грудей... Який же він хороший. Цікаво, чи знає вже, що я попала в біду? Скільки я вже тут? Чи шукає мене? Важко сказати скільки минуло часу. Я, очевидно, трохи була без свідомості. Навіть не знаю, що вони зробили зі мною. Здається, мені закривали обличчя якоюсь смердючою ганчіркою. Певно, так приспали мене.