Розділ 4

  Повертаюся на кухню така пригнічена, що ледве бачу, куди йду. Хочеться плакати. Наткнулась на бабусю в коридорі.

- О, Софієчко. Як справи? Ти щось невесела. Чи мені здається? — так щиро питає. Ну, що їй казати?

- Та – а... Просто... Нема настрою, не страшно.

- Ага. Дорогенька, зайди, будь ласка, до мене на хвильку, поговоримо. — попросила лагідно старенька.

- Добре. – кажу. Ми сіли в бабусиній кімнаті, вона на ліжко, я на крісло. Тоді вона каже:

- Софійко, я знаю, що Нік любить тебе. Дуже прошу, будь відверта зі мною. Скажи, що ти відчуваєш до нього? Знаю, ти не зобов’язана мені це розказувати, але... Прошу... — жінка з  такою любов’ю дивилась на мене, я не могла мовчати.

- Зоє Романівно, якщо чесно, я не знаю. Здається, я теж люблю його, але... Скажіть, як можна бути впевненою, що це саме та людина, яка потрібна? Я боюся помилитися. Ми такі різні… Я дуже неспокійна, не знаю, чи змогли б ми зжитися… — бабуся послухала, каже:

- Дитино, дякую, що сказала. Софіє, послухай, в таких речах не буває гарантій. Прислухайся до своїх відчуттів, зваж все, що знаєш про нього. Як ти почуваєшся з ним? Як без нього? Подумай, не поспішай. Може, є щось, що тебе особливо непокоїть? — я не витримала, коротко розповіла їй, як сьогодні ми посварилися. Жінка вислухала, а потім каже:

- Софійко, я не буду виправдовувати свого внука, тільки прошу тебе, вислухай його, коли він захоче поговорити з тобою. Спробуй уявити, як він почувається, чому це його зачіпає. Знаєш, хвороба змінила не лише його зовнішність. Вона ще й зробила його невпевненим в собі, йому може здаватися, що будь - який звичайний хлопець бажаніший для тебе, ніж він. Пройде немало часу, перш, ніж Нік навчиться вірити, що найважливіший для тебе. Мені шкода, але так вже сталося, що багато років Коля живе відлюдником, це зробило його трохи диким. Він розучився нормально спілкуватися. Тож, прошу, будь поблажливіша. Звісно, якщо  він тобі небайдужий... Бо ти для нього вже давно стала найбажанішою, омріяною дівчиною. — я слухала бабусю, почала дивитися на ситуацію з іншої сторони. Мабуть, вона має рацію. Ми з Ніком не на рівних. Йому важко залишатися спокійним, бо він ховається, а я часто на людях. Незвичайна ситуація. Як з цим жити? Чи зможемо ми навчитися ладнати? Чи так постійно буде?

- Зоє Романівно, я боюся. Не знаю, чи зможемо  ми навчитися розуміти одне одного, чи він так постійно буде контролювати мене, сердитися, ревнувати?

- Дорогенька, все в ваших руках. Ви зможете ладнати, якщо кожен буде старатися в першу чергу думати не про себе, а про іншого. — я посміхнулась. Легко сказати. А на ділі... Не знаю. Ми все – таки дуже різні.

- Дякую вам. Я дуже рада, що Нік має таку люблячу бабусю.

- Тобі дякую, Софійко. Вибач, може тобі неприємні мої повчання. Та я переживаю за вас, ти ж розумієш.

- Так, все добре. — я щиро посміхнулась їй. — Я рада, що ми поговорили.

Накриваємо на стіл у загальній їдальні. Віктор питає:

- Ти не обідаєш сьогодні з Ніком? — я не знала, що йому відповісти. Сказати правду? Що ми посварилися? Ні. Буркнула:

- Не знаю... — шеф, мабуть, здогадався, що не все гладко між мною і господарем. А, може й бачив щось. Каже:

- Я запитаю Ніка, з ким він сьогодні їстиме. — Подзвонив до нього, запитав. Каже мені:

- Нік сказав, що буде обідати з тобою. — я спантеличено витріщилась на нього. Як це зі мною? Вже забув, що наговорив мені вранці? Настрій в мене препоганий. Ті пів дня, тягнулися, як рік. Я не знаходила собі місця. Та не посміла демонстративно відмовлятися з ним їсти. Хай, побачу, що з цього вийде. Розмова з бабусею трохи помогла мені заспокоїтись.

  Я прийшла в їдальню, Нік вже тут. Сидить на дивані з телефоном в руках, щось дивиться. Я несміливо увійшла, не знаю, що робити. Стала, стою. Похнюпилась. Нік подивився на мене серйозно, ніжно.

- Софійко, присядь, будь ласка, біля мене. — поплескав рукою по дивані. Я сіла, підняла на нього очі. Побачила в його погляді стільки любові, тепла, що вже готова була обійняти його. Навіть не чекаючи вибачень. Як так? Здивувалася сама з себе. Нік почав перепрошувати:

- Дорогенька, прошу, вибач мені ту ранкову сварку. Я не хотів, ти ні в чому не винна. Пробач, я просто дуже боюся втратити тебе, це дуже виводить мене з рівноваги. — я спокійно слухала, посміхнулась. Питаю:

- Ніку, думаєш, ми навчимося розуміти одне одного? Ти зможеш коли – небудь, бути спокійним, не панікувати щоразу, коли якийсь чоловік кине на мене погляд? — він посміхнувся, взяв мене за руки, почав гладити мої долоні в своїх, каже:

- Сонечко, я не знаю, коли, але постараюсь навчитися краще контролювати себе. Тільки... Якби ж я міг бути впевнений, що ти кохаєш мене так само сильно, як я тебе. Можливо, тоді я б менше нервував. — зрозуміло, не дивно. Він хоче запевнення. А я... Я не можу, поки що, бути такою впевненою. О, люди, як же непросто...

- Ніку, ти... Дуже дорогий для мене. І я ніколи не стану обманювати тебе, в цьому ти можеш бути впевнений. Якщо тобі цікаво, я одразу сказала Богданові, що в мене є хлопець. — чоловік зрадів, розкрив обійми:

- Кохана... Яка ж ти молодець! Ходи до мене! Дорогенька, ти вибачиш мені? — я пригорнулась до нього, обійняла, він міцно притис мене до себе. Підняла обличчя до Ніка, кажу: