Розділ 3

  Поки їхала до комплексу всю дорогу думала про Остапа. Жах. До чого докотився. З такого красеня перетворився на... Він, що наркоман? Не виключено. Та це не змінило його сутності. Як був зухвалим, так і залишився. Я маю дати йому грошей? Геть вибився з реальності. Ще чого. Дожену і ще раз дам. Паскудник! Догрався у великого, крутого мачо. Думав, що завжди буде шикувати, катати дівчат на дорогих авто, на які не заробив чесно і нічого йому за це не буде. Не вийшло. Тепер – поможи, Софіє. Зменшилося пихи. Як порожній мішок, якому важко рівно стояти.

   Може сказати Нікові? Він з ним розібрався б. Але... Ні. Не можна. Ще приревнує і накоїть дурниць. Я ж знаю, який він буває запальний. Ні. Все буде добре. Я на буду більше бачитися з цим придурком. Він забуде. А, якщо  докучатиме, тоді скажу Нікові. Це рішення помогло мені заспокоїтись.

  Я не втрималась і розказала Каті про Остапа. Вона зізналася, що бачила його недавно і сказала йому, що я зустрічаюсь з господарем.

- Що? Так це ти йому сказала? Кать, як ти могла?! Чим думала?! — кажу різко подрузі.

- Вибач. Я ж... Не знала, що він це так оберне. Просто хотілося, щоб він знав, що на ньому світ не зійшовся. Що ти щаслива без нього.

- Ну, дякую. Не треба було, Кать. Тепер, бачиш, що?

- Вибач, дорогенька. Думаєш, він не заспокоїться?

- Звідки мені знати до чого він опуститься? — кажу з тривогою.

- Не бійся. Нічого він тобі не зробить. Як буде дзвонити, набридати, скажеш Нікові. — намагалась мене заспокоїти Катя.

- Сподіваюся...

  Ввечері Нік забрав мене додому і ми мило сиділи на балконі, під дахом, поставивши два крісла поряд. Дуже хвалив мою зачіску. Сказав, що я так дуже гарна, але він любить мої кучері. Просив, щоб я не розлучалася з ними надовго.

- Тобі дуже личать ці сережки. — сказав, ніжно торкнувшись моїх вушок і нових срібних  прикрас, що звисали в вигляді невеликих сердечок з ланцюжками.

- Дякую. В мене був романтичний настрій... Тому я такі вибрала. — чоловік посміхнувся. Пригорнув мене до себе за плечі, взяв мої долоні в свої, поцілував.

- Моя хороша... Ти така красуня, що тобі всяко гарно. — я підняла обличчя до нього, подякувала, посміхнулась. Нік сказав:

- Ходи до мене, сонечко. — поплескав себе по ногах, показуючи, що я сідала йому на коліна. Я так і зробила. Як же добре... Чоловік обійняв мене міцно, я притулилась до його теплого, великого тіла. Раптом почалась злива. Ми сиділи, слухали, як падає дощ. Дивно, а здавалося, що буде суха погода. Вже стемніло. Зірок не видно за хмарами. Раптом вдарив сильний грім. Блискавка на мить освітила подвір’я. Я здригнулась. «Мороз»  пішов по шкірі.  Нік міцніше притис мене до себе.

- Не бійся, моя маленька. Коли ми разом, все буде добре. — це звучало так заспокійливо, чудово. Його голос, зазвичай сильний, але, деколи такий тихий, лагідний, що гіпнотизує мене і без того маятника, що використовують професіонали. Нік погладжував моє волосся. З ним я справді почуваюся в безпеці. Господи, як же мені добре з моїм хлопцем… Хоч я частіше хочу називати його господарем. Якось важко звикнути. Та й він такий… Одним словом, не схожий на хлопця. Швидше на чоловіка. Згадалося, як колись в розмові з подругою я казала, що хочу хлопця, з яким почуватимуся, як за стіною. Мабуть, Бог почув мої молитви. Дав мені такого, що схожий не на стіну, а на цілий мур середньовічного замку. Нік погладжував мою долоню, яку я поклала йому на плече. Задумалась, а може, ну їх, всі сумніви, тривоги? Якщо мені так добре з ним, то чому б не вийти заміж за нього? Чи буде мені краще з кимось іншим? Навряд. Де ще я знайду такого чоловіка, який буде так сильно, щиро любити мене? Безкорисливо піклуватися про мене? Хто ще буде так хвилюватися за мене, не вимагаючи нічогісінько взамін?

- Про що задумалась? — тихий голос Ніка перервав мої роздуми. Сказати йому всю правду? Ні... Я не наважилась.

- Та... Так. Подумала, що мені дуже приємно з тобою. — чоловік нахилився до мене, зрадів.

- Справді? Я щасливий, кохана, якщо це так. Дорогенька... — він підняв обережно моє обличчя, поцілував губи. Ніжно, смачно, чуттєво. По мені, ніби, мурашки пробіглися. В животі щось затріпотіло. Захотілося більшого. Я обвила його руками, почала сама цілувати його губи, гладити волохату шию. Нік моментально розпалився, почав пристрасно цілувати мене, стискати  мої ноги. Блукати по моїй талії, спині своїми великими долонями. Я не знаю, як, але відхилилась він нього. Що я роблю? Прошепотіла:

- Вибач, мій хороший, я... — він важко видихнув:

- Ти доводиш мене до краю... Золотко, яка ж ти спокусниця...

- Вибач, я не хотіла дражнити тебе. Просто...

- Зізнайся, тебе тягне до мене так само, як мене до тебе. — засміявся Нік. Я теж.

- Зізнаюся, так і є... Щойно мені самій захотілося цілувати тебе... — прошепотіла сором’язливо. Він зрадів. Обняв мене міцно.

- Ти будеш моя, Софіє! Рано, чи пізно, ти наважишся і  ми будемо щасливі разом. — сказав впевнено, дивлячись на мене. Я промовчала, притулила чоло йому до  грудей. Десь в середині, мабуть, розуміла, що він має рацію. Що я хочу бути тільки з ним, попри все. Та, чомусь, не можу перестати сумніватися, боятися. Все – таки, є багато нюансів, які не дають мені спокою. Чомусь, майбутнє з таким особливим чоловіком, поки що, виглядає розмито.  Як же важко прийняти рішення, яке на ціле життя.