Розділ 1

Вранці Нік прислав мені повідомлення:

« Доброго ранку, кохана. Я вже скучив. Давай проведемо цей день разом. Маю одну ідею. Поснідаєш зі мною?»

  Ну, як я можу відмовити? Звісно, погодилась. Тільки треба, якось, витримати зацікавлені погляди інших працівників. Віктор, коли почув, що я збираюсь снідати з господарем, хитро посміхнувся. Каже:

- Нарешті. Я вже давно чекаю, коли ж ти вже побачиш, який Нік хороший.

- Давно? — я здивовано запитала. — Ти про щось здогадувався? — шеф хмикнув.

- Та, всі ж бачать, що господар давно до тебе небайдужий. Навіть хотіли сперечатися на гроші, чи ти відповіси йому взаємністю. Але я заборонив їм.

- Ну й ну... Всі все знають, тільки я дізналась останньою.  Не міг мені сказати?

- Що? Та... Я не знав, чи можна, чи Нік би це схвалив... А ти так його боялась... Я не хотів зробити ще гірше. – ніяково відповідає, поправляючи кухарський ковпак на голові.

  Заходжу в їдальню до Ніка. Він сидить на дивані. Раніше я бачила його переважно в темному одязі. Сьогодні, на моє здивування, вдягнений у білу футболку, світлі джинси. Явно веселий. Побачив мене, швидко встав, підійшов до мене з щасливою посмішкою, обійняв за талію.

- Привіт, кохана. Як ти?

- Привіт, Ніку. Я добре, а ти? Але вже бачу, що світишся від щастя. — він посміхнувся так радісно, каже:

- А, як же? Софійко, ти не уявляєш, який я щасливий. Хочеться співати. — подивився на мене, промовчав хвильку, тоді сказав:

- Я вже й не вірив, а тепер... Ти дала мені надію, золотко. Можна я поцілую тебе? — запитав лагідно. Я посміхнулась, поклала долоні йому на груди. Кивнула головою. Нік схилився, делікатно торкнувся моїх губ своїми. Майже невідчутно. Погладив мене по щоці, я задоволено муркнула. Тоді він посміхнувся і міцно притиснув мене до себе, почав гарячіше цілувати в губи. Я відповідала йому, це було так чудово, солодко, ніжно. Нік почав чим раз сильніше розпалюватися. Його язик намагається потрапити до мого рота. Я відчула, що це занадто для мене. Хоч, дуже приємно, але... Поки що, не варто заходити далі. Ніжно перервала поцілунок. Погладила по колючій щоці. Він зітхнув.

- Дорогенький, може, таки поснідаємо? — Нік засміявся, каже:

- Добре. Та, схоже, що найсмачніше я вже з’їв, так? Добавки не  буде? — мені стало смішно. Жартую:

- Будеш ситий самими поцілунками? Тоді буде. Один поцілунок замість всього сніданку і кави. Міняєш? — він засміявся.

- Міняю. Тільки не будь - який поцілунок, а такий, як я захочу. Згода?

- О, ти вже хитруєш... Один скромний поцілунок і все. — кажу весело.

- Ну, тоді, ні. Так не цікаво. —  засміялися. Таки пішли за стіл.

  Ми з господарем мило поснідали. Якщо так можна сказати. Він швидко з’їв свою велику порцію вівсянки з фруктами, випив каву і сидів дивився на мене так, що мені в душу не лізло. Ніяково їсти, коли тебе «їдять» поглядом. Зрештою, я не витримала:

- Ніку! Не дивися на мене так, бо я не можу їсти!

- Як? — сміється.

- Ти знаєш, як. Краще розкажи щось. Про яку ідею ти писав? — він посерйознішав.

- Ти давно їздила за кермом?

- А... Дуже давно. Ти ж знаєш, думаю. — він кивнув, каже:

- Ага. Давай поїдемо сьогодні покатаємось. Ти мене покатаєш.

- Ого! Я... Не знаю. Ніколи не їздила на таких машинах. Я вмію на звичайній, а в тебе всі такі...

- Я тобі поможу. Не бійся. Вибереш собі, яку захочеш. — я закотила очі, задумалась. Нелегкий вибір.

- Добре. Я подумаю.

   На коридорі розминулася з Марією, покоївкою. Жінка зміряла мене таким неприязним поглядом, що я здивувалася. Чого б це? І це вже не перший раз, але сьогодні вона особливо не в гуморі. Ледве буркнула привітання. А раніше, наче, все нормально було.

  Я хотіла помогти Вікторові прибирати і готувати обід, але він сказав, що сьогодні я вільна. Поглядав на мене хитро, аж червонію. Зрозуміло. Нік, мабуть, розпорядився. Прийшла в гараж, господар вже тут.

- То, як? Покатаєш мене? — з посмішкою питає. Я кивнула, почала ходити поміж автомобілями, розглядати, не знала, яку вибрати. Жодного скромного авто. Всі такі круті, що аж страшно. Того червоного Кадилака вже нема, продав. Може, джип? Я захотіла спробувати нових вражень на Мітсубісі Паджеро. Він такий величезний, потужний. Непросто буде. Зате, захопливо.

  Нік виїхав за село, а тоді я сіла за кермо Мітсубісі. Поміг мені підсунути сидіння ближче, навіть підняв його трохи, щоб я краще бачила дорогу. Вау, не віриться. Дуже хвилююче.

- Тільки, будь ласка, будь терплячий і не смійся з мене. Бо я  дуже давно не їздила, а на такій машині, взагалі. Чому тут аж 2 ричаги передач? Це ж автомат? — чоловік з посмішкою, спокійно почав мені все пояснювати.

- Не хвилюйся. Тут ще простіше, ніж на механіці. Другий ричаг хай тебе, поки що, не обходить. Це трансмісія, передача крутного моменту з однієї осі на іншу, або на дві одразу. Якщо захочеш, колись навчу тебе, що це і для чого. А зараз просто витискаєш гальма, ставиш цей ричаг на драйв, отак, — поклав свою руку на мою на ричаг передач, — повільно відпускаєш педаль гальма і рушаєш. Тоді плавно добавляєш газу. Пробуй. — я спробувала. Перший раз трохи зашвидко відпустила гальма, рвонула з місця. Нік засміявся, мені стало дуже ніяково.