Розділ 12.1

— На чому ми зупинилися? На тому, що штани Аліси якимось чином впливають на ваше життя?

— Господи, та ніяк вони на нас не впливають, — роздратовано кидає одна з них. — Нехай ходить хоч у мішку.

— От і домовилися.

Марта задоволено усміхається й починає перевзуватися, ніби питання остаточно закрите.

Дівчата ще кілька секунд переглядаються, але більше нічого не говорять. Одна демонстративно відвертається до дзеркала, інша починає поправляти волосся, і за кілька хвилин роздягальня знову наповнюється звичайним шумом.

Я нахиляюся до Марти.

— Дякую.

— За що? — вона здивовано дивиться на мене. 

— Ти прекрасно знаєш, за що, — усміхаюсь, а вона знизує плечима.

— Я не люблю ідіотів. Це не героїзм, а особиста неприязнь.

— Дуже благородно, — хмикаю. 

— Я взагалі неймовірно благородна людина. Просто ретельно це приховую.

Мій погляд знову ковзає по її спортивному одягу.

— До речі, а це що?

Марта дивиться на себе.

— Одяг.

— Серйозно? А я думала, обладунки, — хмикаю. 

— Майже.

— Просто вчора ти була вся в чорному й широкому, сьогодні знову, а зараз…

— Я все ще вся в чорному, — перебиває вона.

— Але тепер я хоча б бачу, що під твоїми футболками є людина.

Марта пирскає зі сміху.

— Не звикай. Після фізкультури знову перетворюся на безформну чорну пляму.

Я усміхаюся, але її слова чомусь змушують мене на секунду замислитися.

Можливо, ми справді схожі більше, ніж здається. Просто Марта ховається від світу по-своєму. А я — по-своєму.

— Ходімо, — вона закидає пляшку води в невелику сумку. — Поки наш олімпійський тренер не вирішив, що за запізнення ми маємо бігти додаткові десять кіл.

— Ти жартуєш?

Марта дивиться на мене абсолютно серйозно.

— Я б не ризикувала перевіряти.

Ми разом виходимо з роздягальні й рушаємо до стадіону. Я йду поруч із Мартою, слухаю її чергові скарги на фізкультуру й уже майже забуваю про дівчат позаду.

Майже.

Бо одна їхня фраза все-таки застрягає в голові.

Тобі самій подобається так одягатися?

Опускаю погляд на широку футболку, яка приховує мою фігуру.

Ні. Не подобається. Але це ціна за можливість одного дня знову перестати боятися. І поки що я готова її платити.

На стадіон ми виходимо одними з останніх, і ще здалеку я чую знайомий гул голосів, різкі свистки, удари м’яча й чиїсь команди. Спочатку думаю, що це вже зібралася інша група на фізкультуру, але варто нам із Мартою пройти крізь невеликі ворота й опинитися на трибунах, як стає зрозуміло: центральне футбольне поле зайняте. На зеленому газоні тренується університетська команда. Хлопці в однаковій спортивній формі рухаються між фішками, кілька перекидаються м’ячем, воротар стоїть біля сітки, а тренер із секундоміром щось вигукує з краю поля. І мені потрібно буквально кілька секунд, щоб серед усіх цих людей знайти одного.

Дем’яна.

Навіть не знаю, чому погляд чіпляється саме за нього так швидко. Можливо, тому що тепер я вже знаю, кого шукаю. А можливо, тому що Марта вчора не перебільшувала, називаючи його університетською зіркою. 

На полі Дем’ян виглядає зовсім інакше, ніж у коридорі, ліфті чи за столиком у кафе. Там він здається просто надто впевненим у собі багатим хлопцем, який чудово усвідомлює власну привабливість і звик отримувати від життя все, що хоче. Тут же вперше стає зрозуміло, чому саме він капітан. Він справді більший за більшість хлопців у команді. Не настільки, щоб виглядати громіздким, але вищий, ширший у плечах, сильніший. Темна спортивна футболка прилипла до спини від поту, волосся ще більше розтріпане, ніж зазвичай, а рухається він із тією легкістю, яка буває лише в людей, які дуже добре знають можливості власного тіла. 

І я дивлюся на нього довше, ніж потрібно. Значно довше.

— Алісо?

Голос Марти змушує мене кліпнути.

— Що?

Вона дивиться спочатку на мене, потім на поле, а тоді знову на мене.

— Куди це ти дивишся? — її губи підозріло смикаються.

— У вас такий гарний і великий стадіон, — випалюю перше, що в голову приходить. 

— Ага, стадіон, — хмикає, а я закочую очі й відвертаюся від поля, вирішуючи, що на цьому досить. 

Побачила Дем’яна у природному середовищі існування — чудово. Можна рухатися далі. Тим паче, що нічого особливого тут немає. Так, він спортивний. Так, добре грає. Так, футболка на ньому виглядає…

Ні. Останню думку навіть не закінчую.

На щастя, увагу відволікають дівчата, які вже встигли зібратися біля нижнього краю трибун. І, судячи з усього, наша група далеко не єдина, кого сьогодні вигнали на стадіон. Біля огорожі стоїть ціла невелика компанія студенток, і вони явно прийшли сюди не заради фізкультури.