Розділ 12

У роздягальню приходжу однією з перших. Марта десь затримується в коридорі, тому всередині поки майже нікого немає, і це мене цілком влаштовує. Швидко переодягаюся, поки не набігли інші дівчата: широкі темно-сірі спортивні штани, які вільно сидять на стегнах і ногах, така ж широка футболка майже до середини стегон і кросівки. Волосся збираю у високий хвіст, окуляри залишаю на обличчі й розглядаю себе в дзеркалі.

Чудово. Виглядаю так, ніби прийшла не на фізкультуру, а фарбувати паркан.

Зате комфортно. І безпечно.

Я саме затягую резинку на волоссі, коли двері відчиняються й до роздягальні заходить одразу кілька наших одногрупниць. За вчорашній день я ще не встигла запам’ятати всіх поіменно, але цих дівчат уже помічала. Вони сидять ближче до перших парт, постійно тримаються разом і належать до того типу людей, яких чути раніше, ніж видно. Красиві, доглянуті, впевнені у собі. Ще два дні тому я абсолютно природно вписалася б у їхню компанію.

Тепер одна з них зупиняється біля лавки й відверто розглядає мене з голови до ніг.

Я бачу, як смикається кутик її губ.

— Алісо, ти серйозно в цьому підеш?

Опускаю очі на себе.

— А що не так?

— Нічого, — озивається інша, уже сміючись. — Просто я не знала, що в нас сьогодні фізкультура для пенсіонерів.

Перша фиркає, а третя, яка саме дістає з сумки яскравий спортивний топ, теж повертається до мене.

— Та припини. Може, це зараз мода така.

— Оверсайз — так. Але не настільки ж.

Я повільно випрямляюся.

Ось цього я не очікувала.

Не тому, що мене ніколи не обговорювали. Навпаки. У модельному середовищі чужу зовнішність розбирають на складові з такою легкістю, ніби людина не стоїть за два метри й усе не чує. Я достатньо разів слухала, що мені потрібно трохи схуднути, набрати, змінити зачіску, засмагнути, стати блідішою, усміхатися більше або менше. Тільки раніше причиною чужої уваги було те, що я намагалася виглядати красиво.

Тепер із мене насміхаються саме тому, що я намагаюся не виглядати так. І в цьому є якась дивна іронія.

— Дівчата, — спокійно кажу, закидаючи рюкзак у шафку, — ви можете не хвилюватися. Я не планувала подавати заявку на обкладинку журналу просто зі стадіону.

— Та ми ж нічого, — дівчина з довгим каштановим волоссям невинно здіймає плечі. — Просто цікаво. Ти й учора була в цих величезних речах. Сьогодні знову. Тобі самій подобається так одягатися?

Запитання зачіпає сильніше, ніж попередні насмішки. Бо відповідь — ні. Не подобається.

Мені подобаються сукні, які підкреслюють фігуру. Короткі спідниці. Високі підбори. Красиві топи. Макіяж. Мені подобалося годинами збирати образи, фотографуватися, експериментувати з волоссям. Подобалося бачити своє відображення й знати, що я виглядаю саме так, як хочу.

А тепер я одягаюся не так, як хочу. Я одягаюся так, як потрібно.

— Подобається, — брешу без найменшого вагання. — Уявляєш, люди іноді мають різні смаки.

— Просто фігури, мабуть, немає, — тихо кидає інша. — От вона й одягається так. 

Цього разу сміх стає голоснішим.

Усередині миттєво прокидається та Аліса, якою я була раніше. Та, яка ніколи не дозволяла витирати об себе ноги. Я можу ховатися під безрозмірними речами, можу мовчати про своє минуле й сидіти на останній парті, але характер разом із модельними сукнями вдома не залишила.

Уже відкриваю рот, щоб відповісти, коли двері роздягальні з гуркотом відчиняються.

— О, прекрасно, — лунає знайомий голос. — Я пропустила колективне вимірювання чоловічого органу? Хоча, перепрошую, у нашому випадку це буде складніше.

Я кусаю внутрішній бік щоки, щоб не розсміятися. Марта заходить всередину з рюкзаком на одному плечі. І виглядає вона…

Ого.

Замість звичного мішкуватого чорного одягу на ній приталені чорні лосини й чорна спортивна майка, яка відкриває плечі та підкреслює тонку талію. Чорне каре вона зібрала у два маленькі хвостики, хоча кілька коротких пасом усе одно обрамляють обличчя, а темний макіяж нікуди не зник. Уперше я нормально бачу її фігуру й мушу визнати, що під усіма її футболками, куртками й металевими заклепками ховається дуже гарна дівчина.

Марта кидає рюкзак на лавку й дивиться спочатку на мене, потім на решту.

— Що відбувається?

— Нічого, — одразу відповідає каштановолоса. — Просто розмовляємо.

— Ага. — Марта киває. — Тоді я, мабуть, неправильно почула ту частину про фігуру.

У роздягальні стає помітно тихіше.

— Ми просто пожартували.

— Дивно, — Марта хмуриться. — А де смішна частина?

Я вже точно не стримую усмішки, а дівчина навпроти закочує очі.

— Марто, тебе взагалі ніхто не питав.

— А я дуже ініціативна. Сама напросилася на розмову. 

— Це ми помітили, — фиркає одна з дівчат.