Розділ 11.1

— Насправді я не бачу в цьому нічого дивного, — вирішую додати. — Ваш університет нічим не гірший за попередній. Тут хороша програма, а диплом для мене залежить передусім від того, як я навчатимуся, а не від назви закладу на обкладинці.

У мене виходить доволі непогано. Навіть досить переконливо. Шкода лише, що долоні спітніли, а серце калатає так, наче я щойно пробігла кілька поверхів сходами.

Андрій Сергійович продовжує дивитися на мене ще кілька секунд, і я не можу зрозуміти, повірив він чи просто достатньо вихований, щоб не лізти далі.

Зрештою, він киває.

— Справедливо. Тоді сподіваюся, ви не пошкодуєте про свій вибір.

— Я теж… сподіваюсь. 

— Ідіть на пару, Алісо. А то буде трохи незручно, якщо вчора ви запізнилися через декана, а сьогодні — вже через куратора.

Цього разу його усмішка повертається, і я миттєво хапаюся за можливість завершити розмову.

— Так, не найкращий спосіб починати навчання.

— Саме так.

— До побачення.

— Побачимося на парі.

Мені не потрібно повторювати двічі. Відчиняю двері, виходжу й обережно зачиняю їх за собою, але щойно опиняюся в коридорі, роблю кілька швидких кроків убік і зупиняюся біля стіни.

Повітря виривається з легень одним різким видихом. Притискаю долоню до грудей і відчуваю, як серце шалено б’ється під нею.

Розумію, що мені треба заспокоїтися, адже він просто запитав. Це звичайне питання куратора до нової студентки.

Він нічого не знає. Нічого не підозрює. Нічого не сталося.

Повторюю це подумки, але тіло не слухається. Пальці все одно трохи тремтять, у горлі стоїть знайомий клубок, а коридор раптом здається надто вузьким.

Ненавиджу це. Ненавиджу, що достатньо одного невинного запитання, аби мене відкинуло на кілька місяців назад.

Чому ти перевелася?

Тому що одного дня увага, яку я так любила, стала моїм кошмаром. Тому що якийсь чоловік вирішив, що має право знати, де я перебуваю, з ким розмовляю, куди ходжу й коли повертаюся додому.

Тому що спочатку були повідомлення. Потім подарунки, яких я не просила. Потім фотографії. Мої фотографії. Зроблені тоді, коли я навіть не знала, що на мене дивляться. А потім був напад. І від одного спогаду про нього шкіру вкриває холодом.

Різко відштовхую ці думки.

Не тут. Не зараз. Я приїхала сюди саме для того, щоб більше не жити тією історією.

Піднімаю голову й бачу студентів, які проходять повз мене. Хтось сміється, хтось гортає телефон, хтось біжить на пару. Жоден навіть не дивиться в мій бік, і це повертає мене до реальності.

Тут мене ніхто не знає. Для них я просто Аліса — новенька з юридичного факультету, яка носить величезні окуляри, мішкуваті речі й сидить на останній парті.

Нехай так і залишається.

Поправляю окуляри, глибоко вдихаю й відштовхуюся від стіни. Мені потрібно знайти Марту й піти на пару. А запитання Андрія Сергійовича залишити тут, у коридорі. Разом із минулим, про яке він ніколи не повинен дізнатися.

Перші дві пари проходять настільки спокійно, що ближче до обіду я починаю підозрювати: моя ранкова настанова справді працює. Жодних падінь, забутих телефонів, несподіваних зустрічей чи незручних запитань. Після розмови з Андрієм Сергійовичем мені знадобилося трохи часу, щоб остаточно заспокоїтися, але Марта, на щастя, нічого не помітила або зробила вигляд, що не помітила. 

На першій парі я старанно конспектую, на другій навіть кілька разів відповідаю на запитання викладача, не привертаючи до себе більше уваги, ніж будь-хто інший, і коли він відпускає нас, ловлю себе на задоволеній думці, що ось таким і повинно бути моє студентське життя. Звичайним. Передбачуваним. Трохи нудним. Я готова обожнювати нудьгу до кінця своїх днів, якщо вона означатиме відсутність постійної напруги.

Уся моя радість закінчується, коли Марта дорогою до наступної аудиторії раптом зупиняється посеред коридору, дивиться в розклад у телефоні й кривиться.

— О ні.

— Що? — питаю, не розуміючи її реакції. 

— Наступна пара — фізкультура.

Я теж дивлюся у свій розклад.

— І? — все одно не розумію, чому така реакція. 

Марта повільно переводить на мене погляд.

— Ти ще не знайома з нашим фізруком.

— І що з ним не так?

— Він переконаний, що ми всі таємно готуємося до Олімпійських ігор, просто соромимося в цьому зізнатися.

Я сміюся, але вже зовсім скоро перестаю вважати її слова перебільшенням. Викладач фізкультури зустрічає нас біля спортивного корпусу й одразу повідомляє, що погода прекрасна, тому сидіти в залі ніхто не буде. Вся група йде на стадіон. Хлопців відправляють у чоловічу роздягальню, нас — у жіночу, а я раптом розумію, що саме фізкультура може стати для мене великою проблемою.

Не саме заняття.