Розділ 11

До початку першої пари залишається трохи більше п’ятнадцяти хвилин, і я вирішую не відкладати те, заради чого сьогодні взагалі принесла з собою готівку. Чим швидше поверну Андрію Сергійовичу гроші, тим швидше зможу закрити цю безглузду історію з супермаркетом і більше до неї не повертатися. До того ж зараз він, найімовірніше, у своєму кабінеті, а потім почнуться пари, консультації, ще щось, і мені доведеться бігати за ним університетом, що точно приверне більше уваги, ніж короткий ранковий візит. 

Тому залишаю Марту допивати каву біля входу, обіцяючи зустрітися з нею вже в аудиторії, заходжу всередину й підіймаюся на потрібний поверх. Коридори ще не такі переповнені, як учора, хоча студенти поступово сходяться на заняття, вітаються, зупиняються невеликими компаніями біля вікон, і я знову відчуваю те дивне задоволення від того, що можу пройти повз них і залишитися практично непоміченою. 

Ніхто не обертається. Ніхто не придивляється до мого обличчя. Ніхто не дістає телефон. Саме так усе й повинно бути.

Кабінет Андрія Сергійовича знаходжу не одразу, хоча Марта перед тим досить детально пояснила, куди йти. Зупиняюся перед темними дверима, перевіряю табличку й лише тоді стукаю.

— Заходьте, — долітає приглушений чоловічий голос.

Натискаю на ручку й прочиняю двері.

— Доброго ранку.

Андрій Сергійович сидить за великим столом біля вікна, схилившись над якимись паперами, але щойно я переступаю поріг, відкладає ручку й піднімає голову. І чомусь саме в цю секунду я вперше нормально його розглядаю. Вчора в аудиторії мені було не до цього, а ввечері в супермаркеті я була надто зайнята власною ганьбою. 

Сьогодні він знову виглядає саме так, як і повинен виглядати молодий викладач, якого студенти ще не встигли довести до сивини: світле волосся акуратно вкладене, світла сорочка із закоченими до передпліч рукавами, на зап’ясті — годинник. Він справді дуже молодий. Настільки, що якби я зустріла його десь поза університетом, навряд чи здогадалася б, що він викладає.

— Доброго ранку, Алісо, — усміхається він. — Не очікував побачити вас так рано. Щось сталося?

— Цього разу — нічого, — відповідаю й сама усміхаюся. — Я принесла борг.

У його очах з’являється розуміння.

— А-а. Оцей страшний борг, через який ви вчора мало не написали письмове зобов’язання, що все повернете.

— Не смійтеся. Я попереджала, що не люблю бути винною.

Підходжу ближче до столу, розстібаю рюкзак і дістаю складені купюри. Вчора серед продуктів справді знайшовся чек, тому я відрахувала точну суму ще ввечері й поклала її окремо, щоб сьогодні знову не створити якусь катастрофу. Кладу гроші на край столу й посуваю до нього.

— Тут усе. І ще раз дякую за вчорашнє. Якби не ви, мені довелося б залишити покупки й більше ніколи не заходити в той магазин від сорому.

Андрій Сергійович переводить погляд на гроші, але навіть не торкається до них.

— Не варто було так поспішати. Я нікуди не тікав.

— А я не хотіла весь день ходити й думати, що вам винна.

— Це настільки принципово? — дивується. 

— Дуже.

Він усе-таки забирає гроші, а я відчуваю дивне полегшення. Все. Готово. Тепер можна офіційно забути про вчорашній супермаркет, невдоволену касирку, три пакети продуктів і той факт, що власний викладач довозив мене додому, поки я сиділа в його машині в домашніх шортах.

— Тоді я піду, — кажу, поправляючи рюкзак на плечі. — Не хочу заважати.

Уже встигаю зробити кілька кроків до дверей, коли за спиною лунає його голос:

— Алісо, можна одне запитання?

Моя рука майже торкається дверної ручки.

— Так? — повертаюсь до нього обличчям. 

— Чому ви перевелися?

Всього три слова. Абсолютно звичайне запитання, але мої пальці миттєво холонуть.

Андрій Сергійович усе ще сидить за столом і дивиться на мене без тієї легкої усмішки, яка була на його обличчі кілька секунд тому. Не підозріло. Не насторожено. Просто зацікавлено.

— Що ви маєте на увазі?

Тягну час, хоча чудово розумію, про що він.

— Я переглядав ваші документи як куратор групи, — пояснює він. — Університет, у якому ви навчалися до переведення, дуже престижний. Хороша програма, сильний факультет. Судячи з оцінок, проблем із навчанням у вас теж не було. Тому мені просто стало цікаво, чому ви вирішили перевестися саме зараз.

Серце робить один важкий удар. Потім другий.

Я дивлюся на нього й раптом дуже чітко розумію: він не знає.

Декан знає. Не все, звичайно, але достатньо. Тато говорив із ним особисто, перш ніж я приїхала сюди, і саме тому вчора він не поставив жодного зайвого запитання. Андрій Сергійович, очевидно, до цього вузького кола посвячених не входить.

І добре. Так повинно залишитися.

— Так склалися обставини, — відповідаю якомога спокійніше, але власний голос здається чужим.