Розділ 10.1

Тільки опинившись за територією комплексу, дозволяю собі видихнути. 

Можливо, я поводжуся дивно. Навіть грубо. Дем’ян, зрештою, нічого мені не зробив. Підвезти сусідку, яка навчається з тобою в одному університеті — цілком нормальна пропозиція. Але я не можу дозволити собі поводитися так, як поводилася б колишня Аліса. 

Колишня я залюбки сіла б у красиву машину до красивого хлопця й узагалі не задумалася б, хто побачить нас разом. Можливо, навіть навпаки. Тепер усе інакше. Дем’ян надто помітний. Його знають усі. Якщо я почну приїжджати з ним на навчання, дуже скоро почнуть помічати й мене. Потім хтось захоче дізнатися, хто така новенька. Хтось сфотографує. Хтось викладе фотографію.

А далі достатньо однієї випадковості. Однієї людини, яка мене впізнає. І тоді всі ці кілометри між мною та минулим перестануть щось означати.

Саме ця думка остаточно переконує мене, що я зробила правильно.

Дорогою заходжу до невеликої кав’ярні. Тут затишно, людей небагато, а запах свіжозмеленої кави змушує мене затриматися біля стійки довше, ніж планувала. Замовляю великий капучино, а коли бариста вже називає суму, дивлюся на стакан і раптом згадую Марту.

— Зачекайте. Давайте ще один такий самий.

Не знаю, яку каву вона любить і чи любить її взагалі, але після вчорашнього морозива вирішую, що тепер моя черга.

До університету приходжу раніше. На широких сходах біля входу вже стоять студенти, хтось сидить просто на поручнях, хтось курить трохи далі, а Марту я помічаю практично одразу. Чорне каре, чорна куртка, чорні джинси, чорні черевики. Якби не бліде обличчя, можна було б подумати, що вона вирішила повністю злитися з власним одягом.

— О! — вона помічає мене й спускається на кілька сходинок. — А я вже думала, що ти після першого дня вирішила втекти назад у своє місто.

Мовчки простягаю їй один стакан. Марта завмирає.

— Це мені?

— Ні. Я просто люблю носити дві кави й дивитися, як одна холоне.

Вона забирає стакан і робить ковток. Її очі округлюються.

— Алісо, якщо ти щоранку приходитимеш із кавою, я готова бути твоєю найкращою подругою до кінця життя. Навіть організую урочисте підписання договору.

— Боюся, моя фінансова ситуація може не витримати такої дружби, — закочую очі. 

— Тоді через день.

Сміюся й сідаю поруч із нею на лавку трохи осторонь від центрального входу. До першої пари ще достатньо часу, тому я з насолодою роблю ковток гарячої кави й вперше за ранок справді розслабляюся.

Марта повертається до мене.

— Ну? Як минув твій перший вечір самостійного життя після нашого прощання? Ти хоча б не сиділа вдома над підручниками?

Я мало не давлюся кавою.

— О, повір, підручники були найменш цікавою частиною мого вечора.

— Так, — вона миттєво пожвавлюється й підтягує ноги ближче. — Оце вже звучить цікаво. Розповідай.

— Немає там нічого цікавого. Є лише історія про те, як можна за п’ятнадцять хвилин виставити себе повною ідіоткою перед людиною, яку бачиш вдруге у житті.

— Ще краще.

— Для тебе — можливо.

— Алісо, не муч мене.

Я зітхаю й обхоплюю стакан обома долонями.

— Вчора ввечері я вирішила винести сміття. Потім подумала, що раз уже вийшла, то зайду до супермаркету. Збиралася купити буквально кілька продуктів, але якось так вийшло, що набрала повний візок.

— Класика, — хмикає. 

— Далі — гірше. Я підійшла до каси, мені все пробили, я склала покупки в три величезні пакети, а коли потрібно було платити, зрозуміла, що залишила телефон удома.

Марта кілька секунд дивиться на мене.

— А картка?

— У гаманці, — хмикаю. 

— А гаманець?

— Вдома, — знизую плечима. 

Вона починає сміятися.

— Ні, зачекай. Ти пішла в магазин без грошей, картки й телефона? — перепитує. 

— Я йшла виносити сміття! Магазин був спонтанним рішенням, — бурчу. 

— Це найкраща історія, яку я чула за останній тиждень.

— Я ще не закінчила.

Марта перестає сміятися.

— Є продовження? — дивується. 

— На жаль.

Роблю ковток кави, згадуючи вчорашній вечір.

— Касирка почала злитися, позаду вже стояла черга, я попросила відкласти покупки, щоб збігати додому, а вона заявила, що не збирається чекати. Я вже хотіла просто відмовитися від усього, коли чоловік позаду мене сказав, що заплатить.

— О-о-о, — протягує Марта, і я одразу бачу в її очах небезпечний блиск. — Незнайомий красивий чоловік?

— Не зовсім незнайомий.

— Ще цікавіше.

— Наш викладач.