Розділ 10

Наступного ранку я прокидаюся ще до будильника й кілька секунд лежу, дивлячись у стелю та намагаючись зрозуміти, чому взагалі розплющила очі так рано. За вікном тільки починається звичайний будній ранок, у квартирі тихо, а в мене немає жодної причини підійматися з ліжка раніше запланованого часу. Принаймні доти, доки в голові одна за одною не починають спливати картинки вчорашнього дня. 

Новий університет. Деканат. Дем’ян. Моє падіння посеред коридору. Марта. Парк. Знову Дем’ян. Відчинені двері сусідньої квартири й усвідомлення того, що син мера, від якого мені порадили триматися якомога далі, живе буквально навпроти. А на завершення — супермаркет, забутий телефон, невдоволена касирка, черга за спиною і мій викладач, який несподівано рятує мене від остаточної ганьби, платить за три пакети продуктів, а потім ще й привозить додому. 

Я накриваю обличчя долонями й тихо стогну. Якщо це був лише перший день мого нового життя, то я навіть не хочу уявляти, що чекає на мене до кінця тижня.

Саме тому, коли нарешті змушую себе підвестися, перша настанова на сьогодні звучить дуже просто: цей день має бути кращим за вчорашній. Не настільки вже висока планка, якщо подумати. Мені всього лише потрібно нормально дістатися до університету, відсидіти пари, повернути викладачеві гроші й прийти додому, не впавши перед кимось, не забувши нічого важливого, не опинившись у центрі уваги й бажано взагалі не зустрівши Дем’яна Орлова. 

Останній пункт, враховуючи наше сусідство, здається найменш реалістичним, але спробувати варто. Стоячи перед дзеркалом, я знову уважно оцінюю результат своїх зборів і залишаюся задоволеною. Сьогодні на мені широкі темні джинси й безрозмірне світле худі, волосся розпущене й падає вздовж щік, приховуючи частину обличчя, жодного макіяжу, а великі окуляри завершують образ дівчини, повз яку можна пройти коридором і за хвилину навіть не згадати, як вона виглядала. Ідеально. Саме це мені й потрібно.

Перед виходом перевіряю сумку двічі. Телефон — є. Гаманець — є. Картки — є. Ключі — є. Навіть готівка, яку я вчора спеціально відклала для викладача, лежить у внутрішній кишені. 

Уже вдома, розбираючи пакети, я знайшла чек і мало не розсміялася, побачивши суму, яку примудрилася витратити, зайшовши в магазин нібито по молоко. Зате тепер знаю до копійки, скільки винна, і це чомусь заспокоює. Залишається тільки знайти можливість віддати гроші так, щоб не робити з цього виставу перед усією групою. 

Найменше мені хочеться підходити до нього перед лекцією на очах у студентів і пояснювати, чому викладач вчора оплачував мої продукти та підвозив додому. Людям достатньо однієї дрібниці, щоб вигадати з неї цілу історію, а мені зараз будь-які історії навколо власного імені потрібні приблизно так само, як ще одна зустріч із моїм переслідувачем.

Закидаю сумку на плече, виходжу з квартири й зачиняю двері. Перевіряю ручку — стара звичка, яка за останні місяці стала майже нав’язливою, і вже збираюся рушити до ліфта, коли за спиною лунає знайоме клацання замка.

Я завмираю.

Та ви знущаєтеся.

Повільно заплющую очі й на одну коротку секунду в мене з’являється абсолютно серйозна підозра, що Дем’ян стояв біля дверей своєї квартири, приклавши вухо до стіни, і чекав саме тієї миті, коли вийду я. Бо іншого пояснення тому, що з трьох квартир на поверсі ми другий ранок поспіль опиняємося в коридорі одночасно, мій мозок не знаходить.

Розвертаюся і навіть не дивуюсь, коли бачу саме Дем’яна.

Сьогодні на ньому темні штани, біла футболка й легка куртка, перекинута через руку. Через плече висить спортивна сумка, а в іншій руці він тримає телефон. І, звичайно ж, виглядає так, наче останні пів години над ним працювала команда людей, хоча, судячи з недбало розтріпаного темного волосся, має створюватися враження, ніби він просто прокинувся таким. 

Мені чомусь здається, що саме це волосся особливо подобається дівчатам. Напевно, вони мріють запустити в нього пальці й зробити безлад ще більшим.

Дивна думка. І абсолютно мені не потрібна.

— Доброго ранку, сусідко, — першим вітається Дем’ян, і кутик його губ одразу підіймається.

— Доброго.

Відповідаю максимально сухо й рушаю до ліфта.

За спиною чую його кроки.

Звісно.

Натискаю кнопку виклику й дивлюся на цифри над дверима, наче від моєї концентрації ліфт почне рухатися швидше. Дем’ян зупиняється позаду, і кілька секунд мені вже здається, що цього разу він проявить милосердя й просто промовчить.

Дарма сподівалася.

— Схоже, ніч у тебе була не дуже вдала.

Повільно повертаю голову.

— Чому це?

— Бо ще навіть восьмої немає, а ти вже дивишся так, наче ненавидиш весь світ.

— У мене прекрасний настрій, — фиркаю. 

— Помітно.

— Просто не всі люди зранку усміхаються кожному зустрічному, — додаю. 

— Я не кожен зустрічний. Я — твій сусід, — заявляє. 

— Це не покращує ситуацію.

На його обличчі з’являється широка усмішка.

— А ти сьогодні ще привітніша, ніж учора.