Розділ 9.1

Викладач сідає за кермо, заводить двигун і пристібається. Я теж тягну ремінь безпеки, а тоді, не витримавши, повертаюся до нього.

— Я знаю, що вже говорила це разів п’ять, але все-таки дякую. За покупки й за те, що підвозите. І завтра я обов’язково поверну гроші. Тільки скажіть суму, бо від хвилювання навіть на чек нормально не подивилася.

Він повертає до мене голову, і в його очах з’являється сміх.

— Знаєте, Алісо, мені здається, за останні десять хвилин я почув більше подяк, ніж за все своє життя.

Мені стає ніяково. Знову.

— Вибачте.

Він сміється уже вголос.

— А тепер ще й вибачення.

— Я просто не люблю бути комусь винною, — шепочу. 

— Це вже помітно. Розслабтеся. Ви не взяли в мене кредит на двадцять років. Завтра повернете гроші, якщо вам від цього стане легше, і забудемо про цю страшну історію.

— Вам легко говорити. Це не ви сьогодні запізнилися на першу пару в новому університеті, потім забули телефон удома й затримали чергу в супермаркеті.

— Зате вам точно буде що згадати, — усміхається, покидаючи парковку. 

— Я б із задоволенням забула більшу його частину.

Перед очима чомусь одразу виникають сині очі Дем’яна. От уже кого я сьогодні бачила значно частіше, ніж планувала.

— Куди їхати? — запитує викладач, звертаючи на дорогу.

Називаю житловий комплекс і починаю показувати дорогу, хоча дуже швидко стає зрозуміло, що пояснювати практично нічого. На першому перехресті повертаємо праворуч, далі кількасот метрів прямо, ще один поворот — і вже видно знайомі будинки. Дорога займає справді не більше п’яти хвилин, протягом яких ми говоримо переважно про університет. 

Він запитує, як минув перший день, чи не виникло проблем із розкладом і чи вдалося познайомитися з групою. Я коротко розповідаю про Марту, не називаючи прізвища, бо й сама його досі не знаю, і ловлю себе на тому, що говорити з ним напрочуд легко. 

Немає тієї незручної дистанції, яку я звикла відчувати з викладачами. Можливо, через його вік. Він справді молодий. Не знаю точно скільки йому — близько тридцяти, можливо, трохи менше, але поряд із ним не виникає відчуття, ніби кожне слово потрібно перевіряти перед тим, як вимовити.

Коли Audi зупиняється біля мого під’їзду, я розстібаю ремінь і вже тягнуся до ручки дверей, але він виходить першим.

— Я сама заберу, — одразу кажу, вибираючись із салону.

— Цього разу вірю.

Він відчиняє багажник, дістає пакети й передає їх мені по одному, щоб я могла нормально перехопити ручки. Тепер до під’їзду справді кілька метрів, тому навіть він, здається, не збирається сперечатися.

— Ще раз дякую, — кажу й одразу бачу, як він підіймає брови. — Так, знаю. Більше не буду.

— Оце вже прогрес.

— Завтра поверну гроші.

— Домовилися. І наступного разу, коли вирішите влаштувати продуктовий шопінг, перевірте, чи взяли телефон. Я ж не завжди зможу так вдало опинитися за вами в черзі.

— Наступного разу візьму і телефон, і картку, і готівку. Можливо, ще золотий запас про всяк випадок.

— Розумне рішення, — він киває, а я усміхаюся.

— До завтра.

— До завтра, Алісо.

Він сідає за кермо, і за кілька секунд чорна Audi плавно від’їжджає від тротуару. Я залишаюся біля входу з пакетами в руках і чомусь не заходжу одразу. Просто дивлюся вслід автомобілю, поки він не зникає за поворотом, а тоді повільно видихаю.

Дивний день. Дуже дивний.

І тільки зараз думаю, що вранці практично не звернула уваги на викладача. Тоді мені було не до нього: кілька десятків поглядів, запізнення, нова аудиторія, бажання якомога швидше дістатися останньої парти. Я лише відзначила, що він доволі молодий, світловолосий і, здається, симпатичний.

Тепер же мушу визнати: дуже симпатичний.

Не тією яскравою, майже нахабною красою, якою володіє Дем’ян і через яку його помічаєш навіть серед натовпу. У викладача все інакше. Приємна зовнішність, спокійна усмішка, теплий голос і якась дивна легкість у спілкуванні. А сьогодні до цього списку додалося ще й те, що він виявився хорошою людиною. Міг просто стояти в черзі й чекати, поки я вирішу власну проблему. Міг роздратуватися разом із касиркою. Натомість заплатив за продукти, доніс пакети й привіз мене додому, не зробивши з цього нічого особливого.

Я переводжу погляд на пакети й усміхаюся.

Щоправда, є одна маленька проблема. Я досі не знаю, як його звати.

І завтра мені доведеться якимось дивом повернути людині гроші, не видавши при цьому, що ім’я власного викладача я благополучно прослухала на першій же лекції.

— Молодець, Алісо, — бурмочу собі під ніс і прямую до під’їзду. — Перший день просто бездоганний.

І все-таки усмішка з губ не зникає.