Розділ 9

Я бачу, як мій викладач забирає воду і прямує до мене. Ще раз дивиться на пакети біля моїх і несподівано тягнеться до них. 

— Думаю, що вам варто і тут допомогти, — говорить. 

— Ні, я сама впораюся, — швидко кажу, перехоплюючи ручки пакетів. — Ви й так зробили більше, ніж мали. Серйозно. Тут недалеко, я донесу.

Насправді слово “донесу” звучить значно впевненіше, ніж я почуваюся. Пакетів три, всі важкі, в одному точно лежать дві пляшки води, які ще п’ять хвилин тому здавалися мені життєво необхідними, а тепер я щиро ненавиджу себе за те, що не взяла одну. 

Та навіть перспектива тягнути все це самій здається менш ніяковою, ніж дозволити викладачеві, з яким я познайомилася кілька годин тому, ще й проводжати мене додому. 

Він уже оплатив мої покупки. На сьогодні ліміт ганьби перед цією людиною точно вичерпано. Я навіть роблю крок до виходу, демонструючи, що питання закрите, але чоловік замість того, щоб попрощатися, раптом наближається. Я ще не встигаю зрозуміти, що він збирається робити, як сильні пальці перехоплюють ручки двох пакетів, а за секунду він забирає й третій.

— Гей, — розгублено кажу, залишившись із порожніми руками. — Я ж сказала, що впораюся.

— А я почув, — абсолютно спокійно відповідає він, наче ми взагалі ні про що не сперечаємося. — Але ви вже п’ять хвилин стоїте й намагаєтеся переконати мене, що три важкі пакети — це дрібниця, хоча на ваших пальцях залишилися червоні смуги. Тому пропоную не перетворювати звичайну допомогу на принципову боротьбу за незалежність. Де ви живете?

Я опускаю погляд на власні руки й справді бачу червоні сліди від ручок. 

Зрадники. Потрібно було хоча б сховати їх за спину. 

Піднімаю голову й зустрічаюся з його поглядом. Він усміхається — не насмішкувато, як Дем’ян, не самовдоволено й не так, наче чекає подяки за власну великодушність. Просто спокійно. І від цього сперечатися стає ще безглуздіше.

— Зовсім неподалік, — здаюся. — Хвилин десять пішки. Можливо, трохи більше з пакетами. Але я справді не хочу вас затримувати.

— Тоді вам пощастило, що я нікуди не поспішаю.

Він розвертається й рушає до виходу, навіть не перевіряючи, чи йду я за ним.

Я залишаюся стояти на місці секунди на дві.

Оце й усе? Тобто варіантів мені не залишили?

— Чудово, — бурмочу йому вслід. — Схоже, сьогодні всі навколо вирішили, що моєї думки можна не питати.

Спочатку Марта тягнула мене на екскурсію, тепер викладач забирає продукти. Залишається тільки сподіватися, що це не нова особливість міста.

Наздоганяю його вже біля автоматичних дверей, і ми разом виходимо на вулицю. Надворі помітно свіжіше, ніж було вдень. Сонце вже опускається нижче, повітря пахне теплим асфальтом і вечірньою прохолодою, а я йду поруч зі своїм викладачем і вкотре думаю про абсурдність ситуації. 

Ще вранці цей чоловік був для мене просто молодим блондином біля дошки, ім’я якого я примудрилася благополучно пропустити повз вуха, а тепер він несе мої продукти й збирається відвозити мене додому.

— Взагалі-то, нам туди, — кажу, показуючи в протилежний від парковки бік. — Я ж сказала, що живу близько.

— Я пам’ятаю.

— Тоді чому ми йдемо сюди?

— Тому що моя машина тут.

Зупиняюся.

— Машина?

Він теж зупиняється й дивиться на мене.

— Це така річ із чотирма колесами. Дуже зручна, коли потрібно кудись їхати.

Я кілька секунд мовчу, а потім усміхаюся.

— Ви зараз з мене знущаєтеся?

— Зовсім трохи, — усміхається. 

— А здавалися таким серйозним на лекції, — хмикаю. 

— На лекції мені за це платять.

Не встигаю придумати відповідь, бо він уже рушає далі, а я знову йду слідом. На парковці він підходить до чорної Audi, і я мимоволі ковзаю поглядом по автомобілю. Не знаю точної моделі, але достатньо розбираюся в машинах, щоб зрозуміти: вона далеко не дешева. 

Темна, доглянута, бездоганно чиста. Не така показово розкішна, як автомобіль Дем’яна, але точно не те, що я очікувала побачити в молодого університетського викладача.

Він відчиняє багажник й обережно ставить туди мої пакети.

— Дякую, але тепер я вже точно можу…

Клацання замка перебиває мене. Він зачиняє багажник, обходить автомобіль і відчиняє передні пасажирські двері.

— Сідайте.

Я дивлюся на нього. Потім на відчинені двері. Знову на нього.

— Ви завжди настільки наполегливий?

— Тільки коли студентки забувають гроші й набирають продуктів на місяць наперед.

— Я не на місяць набрала, — зітхаю приречено і знову червонію, а його погляд знову ковзає до багажника.

— На два?

Я не стримую сміху.