Розділ 8.1

— Я живу зовсім поруч, — швидко пояснюю касирці. — Можна ви просто відкладете мої покупки? Я збігаю додому по телефон і повернуся буквально за десять хвилин.

Жінка переводить погляд на три величезні пакети, потім на чергу за мною й знову на мене.

— Дівчино, ви що, знущаєтеся? Тут люди чекають. Ви спочатку набрали повний візок, усе пробили, а тепер згадали, що вам нічим платити?

Щоки миттєво спалахують.

— Я не спеціально забула телефон.

— А мені що тепер із цим усім робити?

— Я ж кажу, що повернуся.

— А якщо не повернетеся? Мені анулювати весь чек і все це назад розкладати?

Кілька людей позаду починають нетерпляче переступати з ноги на ногу, і мені хочеться провалитися крізь підлогу. Я вже відкриваю рот, щоб сказати, що вона може просто скасувати покупку й не чекати мене, хоча сама думка про те, що хтось тепер повинен розкладати весь цей продуктовий апокаліпсис назад по полицях, змушує почуватися ще більшою дурепою.

— Я заплачу за дівчину.

Чоловічий голос лунає просто за спиною.

Я завмираю.

На секунду навіть виникає дурна думка, що це знову Дем’ян, і тоді я вже остаточно повірю, що цей день є чиїмось дуже поганим жартом. Але голос інший. Теж знайомий, хоча мені потрібна секунда, щоб зрозуміти звідки.

— Ні, не потрібно, я зараз…

Повертаюся, але договорити не встигаю. Чоловік уже простягає руку з телефоном до термінала.

Короткий сигнал.

Оплачено.

Я витріщаюся спочатку на екран термінала, потім на нього.

Світле волосся. Біла футболка замість ранкової сорочки. Знайоме обличчя.

Мій викладач.

Той самий молодий блондин, який сьогодні читав першу лекцію й змусив мене представитися перед усією аудиторією.

— Ви… — тільки й вимовляю.

Він усміхається так спокійно, наче щойно не оплатив абсолютно незнайомій студентці три пакети продуктів.

— Добрий вечір, Алісо. Здається, сьогодні у вас день незапланованих ситуацій.

О Боже. Можна я просто зникну?

Мало мені було запізнитися на його лекцію першого ж дня. Тепер він ще й зустрів мене в супермаркеті в домашніх шортах, величезній футболці й з гулькою на голові, коли я не змогла оплатити власні покупки.

— Добрий вечір, — ніяково відповідаю й одразу хитаю головою. — Але вам справді не потрібно було цього робити. Я живу зовсім поруч, я могла збігати…

— Усе гаразд, — перебиває він без найменшого роздратування. — Ви затримували чергу, я теж стояв у цій черзі, тому, можна сказати, діяв у власних інтересах.

Я мимоволі усміхаюся.

— Дуже дипломатично.

— Я ж викладаю майбутнім юристам. Доводиться добирати формулювання.

Касирка вже простягає мені чек, очевидно втративши до нашої ситуації будь-який інтерес, і я швидко забираю пакети.

— Я завтра все вам поверну. Обов’язково.

— Алісо, не хвилюйтеся. Розберемося завтра.

— Ні, я справді…

— Наступний! — голосно оголошує касирка, і мені нічого не залишається, крім як відійти.

Збираю всі пакети й стаю трохи осторонь, але йти не поспішаю. Тільки тепер помічаю, що мій викладач кладе на стрічку всього одну пляшку води.

Одну. Воду.

Я дивлюся на власні три пакети. Потім на пляшку. І почуваюся ще дурніше.

Він щойно витратив на мої продукти в рази більше, ніж на власну покупку.

Касирка пробиває воду, він знову прикладає телефон до термінала, забирає пляшку й рушає до виходу. Я стою біля скляних дверей, переклавши пакети так, щоб ручки не врізалися в пальці, й чекаю.

Коли він помічає мене, то трохи сповільнює крок.

— Ви ще тут?

— Звісно. Я не могла просто втекти після того, як ви заплатили за половину мого холодильника.

Він сміється, підходячи ближче.

— Судячи з кількості пакетів, не за половину.

— Не нагадуйте. Я зайшла по молоко.

— Небезпечний у вас спосіб купувати молоко.

— Сьогодні взагалі якийсь небезпечний день, — зітхаю, а потім стаю серйознішою. — Дякую вам. Справді. Я розумію, що це виглядало дуже безглуздо, але я просто залишила телефон удома. Завтра принесу гроші. Або перекину вам на картку, щойно повернуся. Можете дати номер.

Він кілька секунд дивиться на мене, і мені раптом стає трохи ніяково від того, наскільки дивною є сама ситуація. Ми познайомилися сьогодні в аудиторії. Він — мій викладач, я — його студентка, а тепер стою перед ним у домашньому одязі з трьома пакетами продуктів і прошу номер картки.

— Завтра повернете, якщо для вас це настільки принципово, — нарешті відповідає він. — Нікуди ваш борг за ніч не втече. А зараз краще скажіть, як далеко ви живете, бо, судячи з усього, донести це самій буде складніше, ніж оплатити.