Розділ 8

На вулицю ми з Дем’яном виходимо разом, але, на щастя, на цьому наше вимушене сусідське спілкування закінчується. Щойно скляні двері під’їзду зачиняються за нашими спинами, я помічаю неподалік від входу темний автомобіль, до якого Дем’ян одразу прямує, а сама повертаю в протилежний бік. 

Спочатку викидаю сміття, а тоді вирішую заодно сходити за покупками. Супермаркет, який я запримітила ще в перший день після переїзду, розташований буквально за кілька хвилин ходьби, тому хоча б зараз нам точно не по дорозі. Уже біля тротуару все-таки не витримую й краєм ока дивлюся назад. 

Дем’ян відчиняє дверцята розкішної чорної машини, яка настільки відповідає його образу багатого сина мера, що мені хочеться фиркнути, сідає за кермо й за кілька секунд виїжджає з території комплексу. 

Не знаю, куди він так причепурився — на побачення, в клуб чи до тієї компанії, яку ми сьогодні бачили з Мартою в парку — та це точно не моя справа. Значно більше мене повинно хвилювати інше: з сотень будинків у цьому місті я примудрилася оселитися саме в тому, де живе Дем’ян Орлов. 

Мало того, не просто в одному будинку, а практично двері у двері. І після сьогоднішнього дня мені вже якось не віриться в те, що ми будемо бачитися раз на місяць й обмежуватися ввічливими кивками в коридорі.

Намагаюся переконати себе, що нічого катастрофічного не сталося. Ну, сусід і сусід. Це не означає, що тепер ми повинні разом снідати, ходити на навчання й обговорювати ввечері, як минув день. Мені достатньо тримати дистанцію. Не затримуватися з ним у розмовах, не розповідати нічого про себе, не давати приводу цікавитися мною більше, ніж будь-якою іншою людиною, яка випадково живе навпроти. Зрештою, у Дем’яна, судячи з усього, достатньо власних розваг і ще більше дівчат, щоб не витрачати час на дивну новеньку в окулярах. 

Щоправда, сьогоднішній день уже кілька разів довів, що мої чудові плани мають одну серйозну ваду: іноді від мене взагалі нічого не залежить. 

Я не планувала зустрічати Дем’яна біля деканату, не планувала врізатися в нього в коридорі й точно не планувала з’ясувати ввечері, що він мій сусід. Усе це просто сталося. Отже, залишається сподіватися, що ліміт випадкових зустрічей із Дем’яном Орловим на сьогодні нарешті вичерпано.

У супермаркеті беру візок, хоча спочатку збиралася купити буквально кілька дрібниць. Молоко, фрукти, воду й, можливо, щось до сніданку. Але вже біля другого ряду згадую, що вдома немає нормального чаю. Потім бачу улюблені пластівці. Далі вирішую, що варто взяти овочів, бо завтра після пар не захочу знову йти до магазину. До овочів потрібен сир. До сиру чомусь додається упаковка йогуртів, потім — засіб для миття посуду, який я забула купити під час переїзду, серветки, сік, кава, кілька пачок макаронів, шоколад і ще десяток речей, які здаються життєво необхідними саме в ту секунду, коли я їх бачу. 

Увесь цей час думки продовжують крутитися навколо першого дня в університеті, Марти, батьків і, на моє велике роздратування, нового сусіда, тому я практично не стежу за тим, як швидко наповнюється візок.

Усвідомлення приходить лише біля каси.

— Ого, — тихо кажу сама собі, дивлячись на гору продуктів.

Я точно переборщила. Причому добряче.

Але повертати все назад уже пізно, тому викладаю покупки на стрічку й починаю складати їх у пакети, поки касирка швидко проводить один товар за іншим через сканер. Один пакет заповнюється практично миттєво, доводиться брати другий, потім третій, і я вже думаю про те, як чудово виглядатиму, тягнучи все це додому, коли на табло з’являється остаточна сума.

— З вас…

— Так, зараз.

Машинально опускаю руку до кишені шортів і завмираю, бо там порожньо. Хмурюся й перевіряю другу. Теж нічого. Зазираю в пакет, хоча чудово знаю, що телефона там бути не може.

І лише тоді перед очима постає картинка: телефон лежить на кухонному столі біля чашки, куди я поклала його після розмови з батьками.

Я заплющую очі.

Ні. Тільки не це.

— Секундочку, — кажу касирці й ще раз абсолютно безглуздо обмацую кишені, ніби телефон може чарівним чином матеріалізуватися там із другої спроби.

Гаманця немає. Банківської картки немає. Готівки немає.

Навіть рюкзака зі мною немає, бо я вийшла лише винести сміття й дорогою вирішила зайти до магазину. Останні кілька років я практично завжди розраховуюся телефоном, тому навіть не подумала взяти щось інше.

— Дівчино? — нетерпляче нагадує про себе касирка.

— Я… здається, залишила телефон удома.

Вона дивиться на мене так, наче я щойно повідомила, що збираюся розрахуватися ґудзиками.

— І?

От це хороше запитання.

Обертаюся і мало не стогну.

За мною вже стоїть щонайменше шестеро людей. Чоловік із кошиком дивиться на годинник, якась жінка невдоволено підтискає губи, а хлопець далі вже дістав телефон і, здається, змирився з тим, що найближчі пів години проведе саме в цій черзі.

Прекрасно. Просто чудово.