Розділ 7.1

Після розмови з батьками квартира вже не здається настільки порожньою. Я вмикаю музику, відчиняю вікно на кухні й готую собі вечерю, час від часу підспівуючи знайомим пісням. Пізніше телефоную мамі ще раз, бо забула запитати рецепт соусу, який вона постійно готує до пасти, потім пів години розбираю речі в спальні й навіть відкриваю конспект, але швидко вирішую, що першого навчального дня маю законне право не вдавати з себе найвідповідальнішу студентку світу.

Лише коли на кухні стає чисто, помічаю пакет зі сміттям біля шафки.

Дивлюся на нього. Потім — на двері, і розумію, що контейнер унизу. Мені треба спуститися і викинути сміття. Це займе максимум три хвилини.

Йду до дзеркала в передпокої й критично розглядаю себе. Після душу я переодягнулася в короткі домашні шорти й величезну світлу футболку, яка доходить майже до середини стегон. Волосся недбало скрутила в гульку на маківці, з якої вже вибилося кілька пасом. На носі ті самі великі окуляри, на обличчі, звісно, ні грама косметики.

Виглядаю просто. Я б навіть сказала, занадто просто. Але я ж не на побачення збираюся, тому мені підходить. 

Взуваю перші кросівки, які трапляються під руку, беру пакет і виходжу з квартири.

Наш поверх зовсім не схожий на звичайний багатоквартирний будинок. Коли батько шукав для мене житло, він категорично відмовився навіть розглядати простіші варіанти. У результаті квартира опинилася в дорогому закритому житловому комплексі з охороною, підземним паркінгом, камерами й лише трьома квартирами на поверсі. Я тоді сперечалася, що це занадто, але зараз не можу заперечувати: відчуття безпеки того варте.

Зачиняю двері й саме збираюся рушити до ліфта, коли чую клацання замка. Машинально повертаю голову і бачу, що відчиняються двері сусідньої квартири. 

На поріг виходить чоловік. Я завмираю. Він теж.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного, і мені здається, що Всесвіт сьогодні вирішив остаточно перевірити мою нервову систему на міцність.

Ні. Не може бути. Це вже навіть не смішно.

Темне волосся. Високий зріст. Знайомі широкі плечі. І ті самі сині очі, які сьогодні я бачила вже достатньо разів, щоб впізнати навіть серед ночі.

 Це ж Дем’ян Орлов власною персоною. 

Моє серце падає кудись у п’яти, а він стоїть у дверях сусідньої квартири, і до мене доходить, що він, швидше за все, мій сусід. 

Я цілий день переконувала себе, що університет величезний, він на курс старший, ми належимо до абсолютно різних компаній і після сьогоднішнього дня можемо більше ніколи не перетнутися.

А він, виявляється, живе за кілька метрів від мене.

Я навіть не знаю, сміятися мені чи повертатися у квартиру й телефонувати татові з вимогою негайно переселити мене на інший кінець міста.

— О, — першим озивається Дем’ян.

І це його коротке здивоване “о” чомусь дратує мене ще більше. Він зачиняє двері й повільно повертається до мене. А я, наче повна ідіотка, продовжую стояти посеред коридору з пакетом сміття в руці.

Погляд мимоволі ковзає по ньому, і це велика помилка, тому що Дем’ян виглядає так, наче зібрався щонайменше на побачення, а можливо, одразу на обкладинку якогось журналу. Темні джинси чудово сидять на стегнах, проста біла футболка підкреслює засмаглу шкіру й спортивну фігуру, на ногах білосніжні кеди, а темне волосся перебуває в тому самому творчому безладі, який, я майже впевнена, насправді потребує певних зусиль. На зап’ясті — годинник, від нього навіть на відстані відчувається легкий аромат парфуму.

Клуб. Побачення. Вечірка. Що завгодно. Він виглядає готовим до всього.

А тоді я дивлюся на себе.

Короткі шорти. Футболка на три розміри більша. Гулька, яка тримається виключно завдяки силі волі. Окуляри. Жодного макіяжу. І пакет зі сміттям у руці.

Прекрасно. Просто прекрасно.

На його тлі я виглядаю так, наче щойно вилізла зі сміттєвого контейнера й тепер несу додому свої пожитки.

Погляд Дем’яна теж опускається. Повільно. Від мого обличчя до величезної футболки, нижче — до голих ніг, а потім до чорного пакета в руці. І повертається до очей.

Кутик його губ смикається.

— Навіть не смій, — попереджаю одразу, тикаючи в нього пальцем. 

Тепер він усміхається вже відверто.

— Я ще нічого не сказав.

— Але збирався, — карбую. 

— А ти, виявляється, читаєш думки, — хмикає. 

— Ні. У тебе дуже промовисте обличчя, — додаю. 

Він тихо сміється, а я стискаю ручки пакета сильніше, серйозно розмірковуючи, чи можна вбити людину побутовими відходами й наскільки це складно буде пояснити поліції, враховуючи, що його батько — мер.

— Ми сьогодні підозріло часто зустрічаємося, — нарешті говорить Дем’ян, і тепер у його голосі немає насмішки — лише цікавість. — Спочатку деканат, потім коридор, тепер тут. Починаю думати, що це вже не випадковість.

— Повір, якби я знала, що ти тут живеш, попросила б батька знайти іншу квартиру.