Розділ 7

Коли я повертаюся до свого нового дому і двері квартири нарешті зачиняються за моєю спиною, притуляюся до них і на кілька секунд заплющую очі. 

Перший день закінчився. Я пережила знайомство з деканом, запізнення на лекцію, кілька десятків допитливих поглядів, примудрилася двічі зіткнутися з одним і тим самим хлопцем, знайшла подругу, прогулялася новим містом і навіть не провела весь цей час, озираючись через плече. Останнє чомусь здається найбільшим досягненням. 

Знімаю кросівки, кидаю ключі на невелику тумбу біля дверей і вже збираюся пройти на кухню, коли телефон у кишені починає вібрувати. Дістаю його й одразу усміхаюся, побачивши на екрані фотографію тата. 

Відеодзвінок. Ну звісно. Він же просив зателефонувати після пар, а я благополучно забула про це, захопившись прогулянкою з Мартою.

— Тільки не кажи, що ви вже збиралися оголошувати мене в розшук, — кажу замість привітання, приймаючи виклик.

На екрані одразу з’являється татове обличчя, а за секунду поруч із ним буквально втискається мама. Вони обоє вдома, здається, на кухні, і від одного погляду на знайомий інтер’єр у грудях щось неприємно стискається. Я прожила тут зовсім небагато, але все одно вперше так далеко від них не через навчання, зйомки чи подорож. 

Цього разу я не повернуся за кілька днів. У мене тепер інша квартира, інше місто, інший університет і навіть інша Аліса, яку вони бачать на екрані. І я раптом усвідомлюю, що страшенно за ними сумую. За маминим голосом із сусідньої кімнати, за татом, який здатен тричі перепитати, чи я зачинила автомобіль, навіть коли сам бачив, як я це зробила. За нашими спільними вечерями, за суперечками, за відчуттям, що варто спуститися на перший поверх — і там обов’язково хтось буде.

— А ти спробуй не телефонувати ще годину — й перевір, — серйозно відповідає тато. — Я вже думав набирати Віктора.

— Тату!

— А що? Ти обіцяла зателефонувати після пар.

— У мене закінчилися пари, і я пішла гуляти.

Мама одразу усміхається ширше.

— Гуляти? Уже?

Я проходжу на кухню, ставлю телефон біля чайника так, щоб вони мене бачили, й починаю діставати продукти з холодильника.

— Так, мамо, уявляєш? У мене навіть з’явилася подруга. Її звати Марта. Вона навчається зі мною, сьогодні влаштувала мені свою версію екскурсії університетом, а після пар потягнула в парк. Ми купили морозиво й трохи погуляли. Тому можете обоє припинити дивитися на мене так, наче відправили єдину доньку в заслання. Перший день минув чудово. Серйозно. Нічого страшного не сталося, з навчанням, здається, теж проблем не буде, викладачі нормальні, студенти зайняті собою, а я практично нікого не цікавлю. Все саме так, як ми й хотіли.

Тато кілька секунд мовчить, уважно вдивляючись в екран. Я знаю цей погляд. Він перевіряє не мої слова — мене. Чи не говорю надто швидко. Чи не натягнута усмішка. Чи справді все гаразд. За останні місяці він навчився робити це настільки добре, що іноді мені здається, ніби бачить мене наскрізь.

— Тобі там подобається? — нарешті запитує мама, і в її голосі вже немає колишньої тривоги, лише обережність.

Я замислююся лише на секунду.

— Так. Мені подобається. Тут усе по-іншому.

Останнє слово вимовляю трохи тихіше.

По-іншому.

Воно вміщує в себе значно більше, ніж я можу сказати їм уголос.

Тут немає його.

Я не бачила підозрілого автомобіля біля університету. Не знаходила квітів під дверима. Не отримувала повідомлень із незнайомих номерів. Не ловила на собі того погляду, від якого всередині все стискалося. Сьогодні я йшла вулицею, сиділа в автобусі, гуляла парком і хоча б на кілька годин почувалася звичайною двадцятирічною дівчиною, а не людиною, яка постійно намагається вирахувати, чи не стежать за нею.

Тут його немає. І якщо мені пощастить, він ніколи не дізнається, де я.

— Ну от і добре, — мама першою порушує коротку тишу. — Це найголовніше.

— А якщо раптом стане не добре, — одразу додає тато, — ти телефонуєш мені — і я приїжджаю.

Я закочую очі.

— Тату, я не в дитячий табір поїхала.

— Для мене різниці небагато.

— Мені двадцять років.

— І? — тато хмуриться з екрана. 

— Я доросла.

— Це досить суперечливе твердження, — фиркає. 

— Максиме, — сміється мама й штовхає його плечем. — Дай дитині хоча б один день пожити самостійно.

— От! — показую на неї пальцем. — Послухай маму. До того ж якби тут було настільки жахливо, як ти собі уявляєш, я б сказала. А ти не можеш щоразу, коли мені щось не подобається, приїжджати в університет і забирати мене звідти.

— Чому?

— Тому що нормальні батьки так не роблять.

— Я ніколи не стверджував, що я нормальний батько.

Цього разу сміємося вже всі троє, і саме цього мені бракувало найбільше. Побачити, що вони теж здатні сміятися. Що мама хоча б на кілька хвилин перестає дивитися на мене так, ніби я можу розсипатися від необережного слова, а тато не будує в голові черговий план мого порятунку. Тому наступні хвилин двадцять я розповідаю їм про університет, про молодого викладача, який змусив мене представитися перед усією аудиторією, про Марту й навіть про жахливу їдальню, старанно оминаючи лише одну тему.