Розділ 6.1

Ми обидві сміємося, а далі розмова знову стає легкою й невимушеною. Марта розповідає про викладача, який одного разу переплутав аудиторії й пів години читав лекцію не тій групі, я ділюся кількома історіями зі свого попереднього університету, старанно оминаючи все, що може привести до зайвих запитань про моє минуле. І дивним чином це працює. Мені не доводиться постійно контролювати кожне слово. Я сміюся, сперечаюся з нею щодо викладачів, яких знаю всього кілька годин, і навіть ловлю себе на думці, що давно не проводила звичайний день настільки добре.

В якийсь момент гучний сміх неподалік змушує мене повернути голову.

Трохи далі, майже на іншому боці алеї, розташоване невелике кафе з відкритою терасою. Біля нього зібралася велика компанія молоді, і спочатку я дивлюся туди лише через шум, але вже за секунду погляд сам знаходить знайоме обличчя.

Дем’ян.

Я навіть не знаю, чому помічаю його настільки швидко серед десятка інших людей. Він не стоїть окремо, не кричить голосніше за всіх і не робить нічого такого, що мало б привертати увагу, але все одно якимось дивним чином виділяється. 

Високий, темноволосий, у світлій футболці, він стоїть біля одного зі столиків, розмовляючи з хлопцями, і сміється з чогось, що говорить його друг. Одна рука недбало лежить у кишені джинсів, а другою він обіймає за плечі дівчину.

І це вже не та брюнетка, яку я бачила в їдальні. Ця білявка.

Струнка, довгонога, у короткій спідниці й топі, вона стоїть так близько до нього, що практично притискається боком, і дивиться на Дем’яна з таким захопленням, наче він щойно особисто винайшов ліки від усіх хвороб світу.

Я мимоволі фиркаю.

Оперативно.

З моменту нашої зустрічі в їдальні минуло всього кілька годин, а декорації біля Дем’яна Орлова вже встигли змінитися.

— Ну звісно ж, — лунає поруч голос Марти. — Чому я навіть не здивована?

Повертаюся до неї й розумію, що вона простежила за моїм поглядом. Її обличчя знову набуває того самого виразу, який я вже бачила в їдальні, коли мова заходила про Дем’яна. Не просто роздратування — щось глибше. Наче сам факт його присутності здатен зіпсувати їй настрій.

— Вони й сюди ходять? — питаю, знову дивлячись у бік кафе.

— Постійно, — кривиться Марта. — Це одне з їхніх улюблених місць. Після пар половина тієї компанії перебирається або сюди, або в один бар ближче до центру. Тут зручно: університет поруч, кафе нормальне, тераса велика, а головне — достатньо людей, які можуть помилуватися місцевою королівською родиною.

Я повертаюся до Марти й сміюся.

— Ти точно маєш на них зуб. Особливо на Орлова. Що він тобі зробив?

Питання виривається раніше, ніж я встигаю подумати. Марта на мить завмирає.

Її погляд знову повертається до Дем’яна. Я простежую за ним і бачу, як білявка щось говорить йому, піднімаючись навшпиньки, а він нахиляє голову, щоб почути. Збоку вони виглядають як пара з реклами молодіжного бренду — красиві, безтурботні й надто впевнені в тому, що весь світ належить їм.

— Нічого особливого, — нарешті відповідає Марта, і голос у неї знову стає недбалим. — Просто я знаю цей тип людей значно краще, ніж хотілося б. Тому й кажу тобі: милуйся здалеку, якщо дуже хочеться, але близько не підходь. Особливо до Дем’яна. Біля нього дівчата змінюються швидше, ніж меню в цьому кафе.

— Я не милуюся, — заперечую, хоча цього разу сама чую, наскільки непереконливо це звучить.

— Звичайно. Ти просто вже хвилину дуже уважно вивчаєш його анатомію з науковою метою.

— Я дивлюся на компанію! — випалюю збентежено.

— Ага. І випадково щоразу саме на одного її представника.

Закочую очі й відкушую шматочок вафельного ріжка, вирішивши більше нічого не пояснювати. Нехай думає що хоче. Так, Дем’ян красивий. Це факт, а не прояв моєї закоханості. Я можу помітити красивого чоловіка й не втратити через нього голову. Тим більше зараз, коли останнє, чого мені хочеться — будь-які стосунки.

Саме в цю секунду Дем’ян повертає голову, а я не встигаю відвести погляд. Відстань між нами достатньо велика, навколо десятки людей, і все-таки мені здається, що його сині очі зупиняються саме на мені.

На одну секунду. Потім на другу.

Я завмираю з ріжком у руці і розумію, що він мене впізнав. Не ту Алісу, якою я була раніше. Просто дивну новеньку, яка сьогодні вже встигла витріщатися на нього в деканаті й звалитися перед ним у коридорі.

Кутик його губ повільно підіймається, а тоді він ледь помітно киває мені.

Я миттєво відвертаюся.

— Чорт.

Марта дивиться на мене.

— Що?

— Нічого, — швидко випалюю. — Просто згадала, що треба додому. Давай доїдати морозиво і підемо. 

Марта нічого не відповідає. Лише киває. Я ж зосереджено дивлюся на фонтан, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають, і подумки вкотре нагадую собі головне правило нового життя — не привертати уваги.

Поки що, судячи з усього, саме з цим у мене найбільші проблеми.