Розділ 6

Після останньої пари я почуваюся так, наче провела в цьому університеті не один день, а щонайменше тиждень. У голові перемішуються імена викладачів, номери аудиторій, нові предмети, обличчя одногрупників і нескінченні коментарі Марти, якими вона щедро супроводжувала практично кожну людину, що траплялася нам сьогодні на шляху. 

Але, на диво, я не почуваюся виснаженою. Навпаки, десь всередині живе приємне відчуття того, що перший день минув значно краще, ніж я очікувала. Ніхто мене не впізнав. Ніхто не поставив жодного незручного запитання. Після короткого інтересу до новенької одногрупники перестали звертати на мене увагу, а я навіть примудрилася знайти людину, з якою мені справді приємно проводити час. 

Тому коли біля виходу з університету Марта поправляє свій потертий чорний рюкзак і заявляє, що відпускати мене додому о такій годині — злочин проти молодості, я навіть не намагаюся сперечатися.

— Неподалік є парк, хвилин десять пішки, — пояснює вона, коли ми спускаємося широкими сходами. — І перш ніж ти скажеш, що втомилася й хочеш додому, попереджаю: заперечення не приймаються. Ти щойно переїхала в нове місто, а отже, маєш хоча б приблизно знати, що тут є, крім університету й супермаркету біля твого будинку. 

— А звідки ти знаєш, що біля мого будинку є супермаркет?

— Біля кожного будинку зараз є супермаркет, — вона закочує очі, наче це доведений факт, про який лише я не знаю. 

Я ж сміюся й поправляю окуляри, які за цілий день уже встигли страшенно набриднути, але знімати їх навіть не думаю. Насправді пропозиція Марти мені подобається. Повертатися зараз у квартиру, де мене зустрінуть тиша, нерозібрані коробки й надто багато часу для власних думок, зовсім не хочеться. 

Останні місяці я й без того провела в чотирьох стінах більше часу, ніж за все попереднє життя, і якщо вже переїхала сюди заради нового початку, то нерозумно перетворювати нову квартиру на чергове укриття. До того ж із Мартою напрочуд легко. Вона не намагається витягнути з мене подробиці минулого, не ставить незручних запитань і здатна за п’ять хвилин розповісти стільки нісенітниць, що поруч із нею просто не залишається часу думати про погане.

— Гаразд, — погоджуюся. — Але тільки якщо твоя екскурсія парком буде кращою за екскурсію їдальнею.

— Невдячна. Я врятувала твій шлунок, а ти ще скаржишся.

За десять хвилин ми вже йдемо широкою алеєю парку, а ще за кілька — тримаємо в руках по морозиву, яке Марта називає обов’язковою частиною знайомства з містом. 

День теплий, людей довкола багато, але вперше за довгий час натовп не викликає в мене бажання постійно озиратися. Тут сім’ї з дітьми, студенти, літні пари, молоді мами з візочками. Ніхто не знає мене. Нікому немає до мене справи. І я дозволяю собі просто йти поруч із Мартою, слухати її балачки й їсти шоколадне морозиво, поки воно не почало танути на пальці.

Ми знаходимо вільну лавку неподалік великого фонтана й сідаємо. Перед нами бігають діти, намагаючись торкнутися води й утекти раніше, ніж бризки долетять до одягу, а їхні батьки періодично вигукують застереження, які, звісно ж, ніхто не слухає. 

Я дивлюся на маленького хлопчика, який уже втретє підбігає надто близько й повертається до мами з мокрим волоссям, і мимоволі усміхаюся. Поруч Марта зосереджено бореться з морозивом, яке тане швидше, ніж вона встигає його їсти, і раптом я усвідомлюю, що не знаю про неї практично нічого.

— До речі, ти так багато сьогодні розповіла мені про університет, що я знаю, де найгірша кава, якого викладача не можна злити й від яких хлопців потрібно триматися подалі, але про тебе саму — майже нічого. Ти місцева? Живеш із батьками чи в гуртожитку?

Марта на секунду завмирає, облизуючи краплю морозива з губ, а тоді знизує плечима так недбало, наче питання абсолютно неважливе.

— Живу тут, неподалік. Хвилин п’ятнадцять звідси, якщо не поспішати. У мене своя квартира. Тато купив нещодавно, тому гуртожиткова романтика пройшла повз мене.

— Непогано. Тобто ти живеш сама?

— Ага. І мені навіть подобається. Ніхто не запитує, чому я повернулася о другій ночі, чому на кухні три дні стоїть одна чашка чи навіщо я замовила піцу о пів на дванадцяту. Хоча, якщо зовсім чесно, я не була б проти іноді жити як нормальна людина з родиною. Просто в моєму випадку це питання навіть особливо не розглядалося.

У її голосі з’являється щось таке, що змушує мене повернути голову. Марта дивиться не на мене, а на фонтан, і на одну коротку мить її обличчя стає зовсім іншим — без звичної насмішки й легкої зухвалості. Я могла б запитати, чому вона не живе з батьками. Де її мама. Чому тато просто купив двадцятирічній доньці квартиру замість того, щоб запропонувати жити вдома. Але не запитую. Мені самій сьогодні неймовірно подобається, що вона не лізе туди, куди я її не запрошувала, тому найменше хочу поводитися інакше.

— Тоді в нас є дещо спільне. Я теж тепер живу сама.

— От бачиш! — Марта миттєво повертає собі звичний вираз обличчя. — Тоді одного дня приходь до мене. Не сьогодні, звичайно, бо сьогодні ти ще можеш передумати зі мною дружити, а я повинна дати тобі хоча б кілька днів, щоб прив’язатися. Потім буде пізно тікати.

— Ти дуже оптимістично припускаєш, що я взагалі збираюся з тобою дружити.

— А ти вже погодилася піти зі мною гуляти після пар і сидиш тут, їси куплене за моєю рекомендацією морозиво. У наш час це практично офіційне підтвердження дружби.