Розділ 5.1

Я кілька секунд мовчки дивлюся на Марту, а тоді не витримую й фиркаю.

— Ти серйозно? Ми знайомі кілька годин, а ти вже проводиш зі мною профілактичну бесіду про чоловіків? Можеш не хвилюватися. Закохуватися в Дем’яна Орлова — останнє, що входить у мої плани. Якщо чесно, закохуватися взагалі в когось зараз не входить у мої плани. Я тільки приїхала, тільки перевелася, мені потрібно розібратися з навчанням і звикнути до нового міста. До того ж, — опускаю погляд на власне величезне худі, широкі джинси й кросівки, а потім поправляю окуляри, — ти справді думаєш, що хлопець, який сидить там в оточенні дівчат, схожих на моделей, взагалі вдруге подивиться на мене? Думаю, наша сьогоднішня зустріч у коридорі була вершиною наших майбутніх стосунків. Я впала, він допоміг зібрати зошити, ми трохи погризлися й розійшлися. Кінець великої історії кохання.

Марта не сміється. Навпаки, раптом замовкає й починає розглядати мене так уважно, що стає некомфортно.

Її темні очі повільно ковзають від мого волосся до окулярів, потім нижче, до безрозмірного худі, затримуються на джинсах і знову повертаються до обличчя.

— Що? — питаю, не витримавши. — Чому ти так дивишся?

— Думаю.

— Це вже звучить небезпечно, — нервово хмикаю. 

— Зніми окуляри.

Моє серце пропускає удар.

— Навіщо? — шепочу. 

— Просто зніми. Я не вкраду, — наполягає. 

— Мені вони потрібні, — хитаю головою. — Я без них як сліпе кошеня. 

— Алісо, я не прошу тебе викинути їх у смітник. Просто хочу подивитися, — впевнено карбує. 

— Ні.

Відповідь виходить різкішою, ніж я планувала.

Марта трохи примружується, але, на щастя, не наполягає. Лише знову оглядає мене, тепер уже з якоюсь дивною усмішкою.

— Гаразд. Не знімай. Але знаєш, у чому проблема? Ти чомусь переконана, що виглядаєш непривабливо, а це зовсім не так. Так, ти зробила все можливе, щоб це приховати. Це худі може вмістити ще одну тебе, джинси взагалі не дають зрозуміти, яка в тебе фігура, окуляри закривають половину обличчя, волосся — другу половину, а виглядаєш ти так, наче принципово посварилася з косметикою. Але навіть крізь усе це видно, що ти дуже гарна.

На секунду я гублюся. Не через комплімент. Компліментів щодо зовнішності я чула достатньо, щоб давно перестати червоніти від них.

Мене насторожує інше. Те, що вона помітила.

— Не вигадуй, — кажу якомога байдужіше.

— Не вигадую. У тебе дуже красиві риси обличчя. А якщо ще прибрати окуляри, нормально вкласти волосся, трохи нафарбуватися й витягнути тебе з цього мішка… — Марта задумливо примружується. — Підозрюю, результат буде небезпечним.

Я сміюся, хоча всередині щось неприємно стискається.

— Який ще мішок? Це худі.

— Це — двомісний намет із капюшоном, — закочує очі. 

— Воно зручне.

— Воно жахливе.

— Мені подобається, — хмикаю. 

Марта ще секунду дивиться на мене, а потім несподівано знизує плечима.

— Знаєш що? А може, так навіть краще.

— Що саме?

— Усе це, — вона показує на мене рукою. — Худі, окуляри, відсутність макіяжу. Якщо тобі комфортно — носи. До того ж менше шансів притягнути до себе увагу таких, як Орлов. Повір, іноді залишитися непоміченою значно корисніше, ніж виграти конкурс краси.

Цього разу я не відповідаю одразу. Лише дивлюся на неї.

Як дивно. Вона навіть не здогадується, наскільки точно зараз влучила у ціль.

— От і я так думаю, — нарешті кажу тихіше.

Марта киває, наче питання закрите, і знову починає щось розповідати про університет, але я ще кілька секунд стою нерухомо. Потім мій погляд сам собою повертається до центрального столу.

Дем’ян усе ще там. Брюнетка тепер щось показує йому у своєму телефоні, він нахиляється ближче, а навколо продовжують сміятися його друзі. Він виглядає так, наче чудово почувається саме там — у центрі уваги, посеред найгучнішої компанії, оточений людьми, які ловлять кожне його слово.

Колись я теж любила таке життя. Тепер між нами ніби лежить ціла прірва.

І це добре. Навіть чудово. Марта має рацію. Такі хлопці, як Дем’ян Орлов, звикли дивитися на зовсім інших дівчат. Яскравих. Доглянутих. Впевнених у власній красі. Таких, якою ще зовсім недавно була я.

А на дівчину в безрозмірному сірому худі, широких джинсах і величезних окулярах він навряд чи зверне увагу. Саме цього я й хочу. Тому дивлюся на нього востаннє й відвертаюся.

Нехай Дем’ян Орлов залишається зі своєю університетською елітою, красивими брюнетками й нескінченним списком дівчат.

А я залишуся там, де мені зараз найбезпечніше. У тіні. І якщо пощастить, наші дороги більше взагалі не перетнуться.