Розділ 5

— Слухай, а хто це? — усе-таки запитую, легенько штовхаючи Марту плечем і киваючи в бік центрального столу, хоча насправді прекрасно розумію, що цікавить мене далеко не вся компанія.

Марта спочатку дивиться на мене, а тоді повільно переводить погляд туди, куди дивлюся я. Простежує напрямок, кілька секунд мовчки розглядає великий стіл, за яким зібралася найгучніша компанія в їдальні, і я майже одразу помічаю, як змінюється її обличчя. 

Ще секунду тому вона щось весело розповідала про місцеву випічку й запевняла, що одного разу круасан з їдальні мало не позбавив її бажання жити, а тепер чорні брови сходяться на переніссі, губи невдоволено підтискаються, і весь її вигляд буквально кричить про те, що побачене їй не подобається. 

Цікаво. 

Я знову дивлюся на компанію, намагаючись зрозуміти, хто саме викликав таку реакцію, хоча погляд абсолютно мимоволі повертається до вже знайомого темноволосого хлопця. Тепер він сидить, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, щось говорить одному з друзів і сміється, а брюнетка поруч практично висить на його плечі. Її пальці час від часу торкаються його шиї, вона нахиляється до самого вуха, щось шепоче, а він, схоже, зовсім не заперечує проти такої близькості. Навпаки, в якийсь момент кладе руку на спинку її стільця, і дівчина присувається ще ближче. 

Ну так. Тепер образ остаточно складається. Місцевий красунчик, спортсмен, центр компанії й очевидний улюбленець жіночої половини університету. Як передбачувано.

— Оці? — Марта нарешті повертається до мене, і в її голосі стільки неприхованої неприязні, що я мимоволі усміхаюся. — Це наша місцева аристократія. Принаймні вони самі щиро вважають себе чимось подібним. Знаєш, така компанія є практично в кожному університеті: багаті батьки, дорогі машини на парковці, вечірки, на які всі мріють потрапити, і тверда впевненість, що світ створили спеціально для того, щоб їм було весело. От тільки якщо хочеш моєї поради — не витрачай на них час. Особливо на того темноволосого, на якого ти дивишся вже довше, ніж на всіх інших разом.

— Я на нього не дивлюся, — автоматично заперечую і лише після цього розумію, наскільки безглуздо це звучить, бо саме в цю секунду дивлюся просто на нього.

Марта повільно повертає голову до мене й вигинає брову.

— Алісо, я, звичайно, знайома з тобою лише кілька годин, але не настільки дурна. Ти дивишся саме на нього.

— Тому що я вже двічі сьогодні з ним зустрілася, — пояснюю, відчуваючи абсолютно незрозумілу потребу виправдатися. — Спочатку він виходив із кабінету декана, коли я чекала своєї черги, а потім ми врізалися одне в одного в коридорі. Точніше, він врізався в мене.

— Я впевнена, що він розповів би цю історію трохи інакше.

Я примружуюся.

— Ти його знаєш?

На якусь коротку мить Марта завмирає.

Настільки коротку, що, якби я не дивилася просто на неї, навіть не помітила б. Її погляд знову ковзає до столу, затримується на темноволосому хлопцеві, а тоді вона недбало знизує плечима.

— Тут усі його знають. Це Дем’ян Орлов, і повір, навіть якщо ти не хочеш нічого про нього знати, тобі однаково дуже швидко все розкажуть. Він на останньому курсі, навчається на нашому факультеті, капітан футбольної команди, а ще — син мера. Загалом, повний набір для того, щоб у двадцять один рік мати его розміром із цю будівлю. Його батька тут знають усі, його самого теж, викладачі ставляться до нього прекрасно, хлопці хочуть бути його друзями, а дівчата… — вона красномовно киває в бік брюнетки, яка тепер уже мало не сидить у Дем’яна на колінах, — думаю, тут навіть пояснювати нічого не потрібно.

Я ще раз дивлюся на нього.

Дем’ян Орлов.

Отже, тепер я буду знати його ім'я. І воно чомусь йому пасує. 

— Син мера? — перепитую, згадавши розмову, яку випадково почула біля деканату. — Тепер зрозуміло, чому декан із ним так розмовляв. Він сказав, що покладає на нього великі надії й що той мало не єдина надія на якусь перемогу.

— Футбол, — пояснює Марта, і на її обличчі з’являється така гримаса, наче саме слово викликає в неї зубний біль. — Скоро важливі міжуніверситетські змагання, а наш дорогоцінний Дем’ян — капітан команди й головна спортивна гордість університету. Якщо вони переможуть, думаю, його портрет узагалі можна буде повісити біля входу й змушувати першокурсників кланятися щоранку.

Я не стримую сміху.

— Ти його явно не любиш.

— Я просто маю очі й критичне мислення, — сухо відповідає вона, а потім несподівано стає серйознішою й повертається до мене всім корпусом. — Але якщо без жартів, Алісо, тримайся від нього подалі. Серйозно. Не тому, що він якийсь маніяк чи ще щось подібне. Просто Дем’ян — саме той тип хлопців, у яких дівчата дуже легко закохуються, а потім місяцями плачуть подругам, намагаючись зрозуміти, чому він більше не телефонує. Він бабій. Справжній. Дівчат змінює частіше, ніж нормальні люди шкарпетки, і я зараз майже не перебільшую. Сьогодні поруч із ним ця брюнетка, через тиждень може бути інша, а ще через тиждень він уже не згадає, як звали першу. Тому можеш дивитися на красиві очі скільки завгодно, але тільки не надумай у нього закохуватися.