Розділ 4.1

У коридорі знову людно. Студенти виходять із кабінетів, збираються компаніями, займають підвіконня, хтось стоїть просто посеред проходу. Я за звичкою трохи опускаю голову, дозволяючи волоссю впасти на обличчя, але вже за кілька секунд помічаю дещо цікаве.

Марта поводиться абсолютно протилежно. Вона йде коридором так, наче він належить їй.

Голова високо піднята, плечі розправлені, крок упевнений. Вона нікого не оминає першою і точно не намагається стати менш помітною.

І люди її помічають. Ще й як.

Дівчина біля вікна кидає на неї швидкий погляд і щось шепоче подрузі. Двоє хлопців, які стоять попереду, самі трохи розступаються, пропускаючи нас. Ще хтось дивиться з відвертою настороженістю.

Марта не реагує. Взагалі. Навіть бровою не веде. І це викликає в мене усмішку.

— Що? — запитує вона, не зупиняючись.

— Ти дуже самовпевнена, — вирішую бути чесною. 

— Я просто не переймаюсь через думку інших людей, — сміюся й хитаю головою.

Ця дівчина мені подобається. Справді. І це трохи дивно, тому що раніше в моєму оточенні таких людей не було.

Мої подруги завжди були іншими. Яскравими, красивими, доглянутими. Ми ходили на вечірки, обговорювали нові колекції, фотографувалися, їздили на покази. Навколо мене були люди з того самого світу, до якого належала я.

Марта в цей світ не вписалася б навіть випадково. І саме це мені в ній подобається.

Я вже встигла зрозуміти, що під чорним волоссям, товстими стрілками, металевими заклепками й одягом кольору похоронної процесії ховається зовсім не та людина, яку можна уявити з першого погляду.

Можливо, саме тому мені й хочеться пізнати її краще. Зрештою, якщо я вже вирішила почати нове життя, то чому все в ньому має бути таким самим, як у старому?

— Тут бібліотека, — Марта недбало махає рукою на подвійні двері. — Нудно, але іноді доводиться сюди навідуватися.

— Дуже змістовна екскурсія, — хмикаю. 

— Я стараюся. Там далі — копіцентр. Ніколи нічого не друкуй зранку в понеділок, якщо не хочеш постаріти в черзі. На першому поверсі — кавовий автомат. Кава гидка, але якщо не спала всю ніч — вип’єш і подякуєш.

Я знову сміюся, бо мені реально подобається, як вона все описує. 

За кілька хвилин ми спускаємося на перший поверх, проходимо ще одним коридором, і Марта зупиняється біля широких дверей.

— А тепер головна пам’ятка нашого університету, — говорить урочисто. 

— Заінтригувала.

Вона відчиняє двері і пропускає мене вперед. 

— Їдальня.

Ми заходимо всередину й зупиняємося майже біля самого входу. Приміщення велике, світле й уже наполовину заповнене студентами. Довгі столи, стільці, вікна вздовж однієї стіни, черга біля роздачі. У повітрі змішалися запахи кави, випічки й чогось смаженого.

На перший погляд — звичайна їдальня.

— Як я вже казала, — тихо промовляє Марта, — їсти тут не рекомендую.

— Але ти мене сюди привела, — дивуюся.

— Ти повинна знати ворога в обличчя, — підморгує мені. 

— А що не так з їжею? — цікавлюся, бо насправді багато студентів зараз якраз обідають тут. 

— Усе, — кривиться. 

— Дуже конкретно, — фиркаю. 

— Подякуєш мені, коли проживеш хоча б місяць без харчового отруєння, — заявляє. 

Я закочую очі, але саме в цей момент мій погляд ковзає далі. До центральної частини їдальні. І зупиняється.

О ні.

Я впізнаю його одразу. Навіть зі спини впізнала б.

Той самий темноволосий хлопець сидить за одним із найбільших столів у центрі. Навколо нього людей десять, якщо не більше. Вони голосно розмовляють, сміються, хтось щось показує в телефоні. Поряд розташувалися кілька дівчат, кожна з яких виглядає так, наче перед університетом щонайменше годину збиралася на фотосесію.

Ну звісно. Я навіть не дивуюся. Тепер усе стає на свої місця.

Красивий. Самовпевнений. Декан особисто покладає на нього якісь великі надії. І, судячи з картини переді мною — ще й місцева знаменитість.

Класика.

Колись я сама сиділа за таким столом. В попередньому універі це було практично моїм постійним місцем. Мій тодішній хлопець був капітаном футбольної команди, його знали всі, а я сиділа поруч із ним. Найкращий стіл. Найгучніша компанія. Купа людей навколо. Постійні погляди.

Мені тоді це подобалося. Навіть дуже. Здавалося важливим. Тепер дивлюся збоку й не можу зрозуміти, що саме в цьому мене так захоплювало.

Особливо коли мій синьоокий знайомий відкидається на спинку стільця, а дівчина поруч із ним нахиляється так близько, що між ними практично не залишається простору.

Вона красива. Дуже. Довге темно-каштанове волосся, ідеально вкладене великими хвилями. Обтисла світла кофта. Макіяж. Довгі ноги, які чудово видно навіть звідси.