Розділ 4

Вона тим часом абсолютно безсоромно розглядає мене, і я починаю почуватися трохи некомфортно.

— Щось не так? — не витримую.

— Ні, — спокійно відповідає вона.

І продовжує дивитися.

— Точно? — перепитую. 

— Ага.

Мовчу. Вона теж мовчить. Секунд п’ять. Потім її губи раптом розтягуються в усмішці.

— Схоже, тепер я не єдина тут буду місцевою вигнанкою.

Кліпаю.

— Перепрошую?

— Ну… — вона махає рукою в бік аудиторії. — Вигнанкою. Білою вороною. Соціальним непорозумінням. Називай як хочеш.

Я дивлюся на неї ще кілька секунд.

— І як ти визначила це за одну лекцію?

— Досвід, — усміхається. 

— Зрозуміло, — повільно киваю. 

— Насправді ні, але неважливо, — закочує очі, а я несподівано пирскаю зі сміху.

Дівчина задоволено киває, наче саме такої реакції й чекала, а тоді простягає мені руку.

— Марта.

Я опускаю погляд на простягнуту долоню з короткими чорними нігтями. Потім знову дивлюся на неї.

— Аліса.

Обережно відповідаю на рукостискання.

— Хоча ти це вже, напевно, знаєш. Мене змусили представитися перед усією аудиторією.

— Знаю, — серйозно киває Марта. — Таємнича новенька, яка прийшла посеред лекції й одразу втекла на останню парту.

— Звучить драматичніше, ніж було насправді, — кривлюся.

— Я люблю драматизувати, — підморгує мені. 

— Уже помітила.

Вона знову всміхається і доволі щиро додає:

— Рада знайомству.

— Я теж.

І цього разу говорю цілком щиро.

Не знаю, чому.

Можливо, тому що Марта навіть не намагається бути привітною в тому звичному, трохи нудному сенсі. Не ставить десяток стандартних запитань. Не питає одразу, звідки я, чому перевелася і ким працюють мої батьки.

Наступні кілька хвилин розмова складається настільки легко, що я навіть не помічаю, як перестаю сидіти напружено.

Марта розповідає, де тут найкраще брати каву і де її краще не брати, якщо я не хочу провести решту дня в туалеті. Попереджає, які викладачі нормально ставляться до запізнень, а перед ким краще з’являтися за п’ять хвилин до початку пари. Встигає повідомити, що їдальня на першому поверсі — “злочин проти людства”, зате неподалік університету є маленька пекарня, де студентам роблять знижку.

І я слухаю. Іноді сміюся. Ставлю запитання. Навіть забуваю про те, що ще зранку збиралася ні з ким особливо не зближуватися.

Марта виявляється напрочуд приємною, що трохи не відповідає першому враженню від її зовнішності.

Якби я побачила її десь увечері в темному провулку, то, можливо, сама перейшла б на інший бік дороги. Все в її образі кричить: не чіпай мене, якщо хочеш жити. Чорний одяг. Метал. Темний макіяж. Чорне каре. Навіть кільце на великому пальці схоже на маленький череп.

Але варто їй заговорити — і все це кудись зникає. Переді мною просто весела, трохи дивакувата й напрочуд відкрита дівчина.

Я непомітно розглядаю її, поки вона щось шукає у своєму рюкзаку, і в голові несподівано з’являється дивна думка.

Можливо, це теж маска. Не така, як моя. Протилежна.

Я одягнула величезне худі, сховала обличчя за волоссям та окулярами й зробила все, щоб люди дивилися на мене й не бачили нічого цікавого.

Марта, здається, робить навпаки.

Вона ніби навмисно створила образ, який люди помічають одразу, але який водночас попереджає їх не наближатися. Можливо, за всім цим чорним кольором, металом і густою підводкою вона теж від когось ховається.

Не буквально. Просто від світу. Так само, як я.

Марта раптом піднімає голову і ловить мене на тому, що я її розглядаю. 

— Чого дивишся? — питає невдоволено. 

— Думаю, — відповідаю стримано. 

— Про мене? — хмуриться.

— Можливо.

Вона примружується.

— І що надумала?

Я кілька секунд дивлюся на неї, а тоді знизую плечима.

— Що мені подобається твоя куртка.

Марта переводить погляд на заклепки й усміхається.

— А мені — твоє худі.

Я пирхаю.

— Брешеш.

— Безбожно.

Ми обидві сміємося.

І саме в цей момент я раптом думаю, що перший день у новому університеті буде не таким жахливим, як я собі уявляла. Навіть навпаки.