Розділ 3.1

— Перепрошую за запізнення, — кажу, дивлячись на викладача. — Я була в деканаті, тому запізнилася.

Він виявляється доволі молодим чоловіком. Трохи за тридцять. Світле волосся, біла сорочка із закоченими до ліктів рукавами, годинник на зап’ясті. Він кілька секунд розглядає мене, а потім наче щось згадує.

— А-а. Наша нова студентка?

Чорт. Тепер кількість зацікавлених поглядів збільшується вдвічі.

— Так, — киваю. 

— Проходьте.

— Дякую.

Швидко зачиняю за собою двері й опускаю голову. Тепер головне — знайти місце. Бажано десь далеко. Дуже далеко.

Остання парта виглядає настільки привабливо, що я мало не закохуюся в неї з першого погляду. До того ж є вільне місце біля стіни.

Ідеально.

Я швидко йду між рядами, відчуваючи на собі чужі погляди. Зліва хтось тихо щось шепоче. Дівчина попереду повертається, щоб краще мене роздивитися. Я роблю вигляд, що нічого не помічаю.

Ще кілька кроків, і ось воно — моє прекрасне, віддалене від цивілізації місце. Уже збираюся сісти, коли за спиною лунає голос викладача:

— Дівчино.

Я заплющую очі, бо розумію, що звертається він саме до мене. Повільно повертаюся і натягую на обличчя стриману усмішку. 

— Так?

— Раз ви тепер навчатиметеся з нами, думаю, варто представитися.

Звичайно. Саме цього і варто було очікувати. 

— Звісно, — повільно киваю, хоча дуже хочеться натягнути капюшон на голову, але це вже буде занадто. — Мене звати Аліса. 

Дуже сподіваюся, що цього буде достатньо, але викладач чекає продовження. Студенти, здається, теж.

— Перевелася до нас з іншого міста, правильно? — уточнює викладач.

— Так, — киваю ще раз. 

— Що ж, ласкаво просимо, Алісо. Сподіваюся, вам у нас сподобається.

— Дякую.

— Можете сідати.

Нарешті.

Я практично падаю на стілець, ставлю рюкзак біля ніг й одразу дістаю зошит, створюючи максимально зайнятий вигляд. Погляди поступово зникають. Один за одним.

Викладач повертається до теми заняття, студенти знову починають записувати, хтось дивиться в ноутбук, хтось у телефон. І вже за кілька хвилин я перестаю бути головною подією ранку.

Напруга в плечах слабшає. Я опускаю очі до зошита й беру ручку. Ледь помітно усміхаюся й починаю записувати за викладачем.

Коли ж він нарешті оголошує про завершення лекції, аудиторія миттєво оживає. Ще секунду тому тут було відносно тихо, а тепер звідусіль лунають голоси, сміх, скрип стільців і характерний звук блискавок на рюкзаках. Хтось одразу підхоплюється з місця, хтось залишається сидіти, втупившись у телефон, кілька дівчат попереду починають активно обговорювати щось своє, а викладач збирає папери, прощається з нами й виходить з аудиторії.

Я не поспішаю. Закриваю зошит, відкладаю ручку й непомітно озираюся навколо.

Ніхто на мене не дивиться. Взагалі.

Дівчина через ряд захоплено показує подрузі щось у телефоні. Хлопці біля вікна сперечаються. Хтось виходить у коридор. Хтось дістає їжу. А Аліса Вишневська, яка ще на початку пари змусила половину аудиторії повернути голови, більше нікого не цікавить.

Я мало не усміхаюся. Ось так. Саме так і повинно бути. Новенька перестала бути новенькою приблизно через годину після своєї появи.

Звичайна дівчина у величезному худі, широких джинсах і недолугих окулярах не є приводом для зацікавлення. Ніхто не поспішає знайомитися. Ніхто не намагається дізнатися, звідки я приїхала. Не розглядає моє обличчя довше, ніж потрібно. Не шепочеться за спиною.

Дивно, але ще пів року тому подібне ставлення могло б мене зачепити.

Я звикла до протилежного. До уваги. До компліментів. До того, що в компанії мене помічають однією з перших. До поглядів чоловіків. До дівчат, які підходили запитати, де я купила сукню чи якою косметикою користуюся. До незнайомих людей, які впізнавали мене після чергової рекламної кампанії.

Тепер байдужість десятків людей навколо здається чи не найбільшим подарунком.

Я розслаблено відкидаюся на спинку стільця. Схоже, із завданням стати невидимкою я впоралася краще, ніж очікувала.

Але не минає і хвилини, як на мою парту щось падає з глухим стуком. Я здригаюся від несподіванки і бачу, що переді мною лежить чорний рюкзак. Старий, потертий, увесь у значках, нашивках і якихось металевих брелоках.

Не встигаю навіть зрозуміти, звідки він узявся, як стілець поруч відсувається, і на нього без жодного запрошення сідає дівчина.

Я миттєво напружуюся. Вона ж, схоже, цього навіть не помічає. Або їй просто байдуже.

Дівчина виглядає настільки яскраво на тлі мого сьогоднішнього прагнення злитися зі стіною, що перші кілька секунд я просто її розглядаю. Чорне рівне каре закінчується трохи нижче підборіддя. Очі густо підведені чорним олівцем, через що здаються ще більшими й темнішими. На ній чорна футболка, поверх — коротка куртка з металевими заклепками, а на зап’ястях кілька тонких браслетів і ланцюжків.