Розділ 3

— Трясця!

Рюкзак зісковзує з плеча, падає поруч, блискавка, яку я, очевидно, не застебнула до кінця, розходиться, і весь мій акуратно складений студентський мотлох розлітається коридором.

Блокнот. Пенал. Зошити. Ручка взагалі котиться кудись до протилежної стіни.

Я сиджу посеред порожнього коридору й кілька секунд просто намагаюся зрозуміти, що, в біса, сталося.

Ну просто ідеальний перший день. Спочатку витріщаюся на незнайомого хлопця. Потім запізнююся на першу пару. А тепер ще й сиджу на підлозі зі своїми речами навколо.

Що наступне? Пожежна сигналізація? На голову впаде стеля?

— Ти ціла? — чоловічий голос лунає зовсім близько.

Я завмираю, бо десь я його вже… Ні. Тільки не це.

Переді мною хтось присідає, а чоловіча рука підбирає з підлоги мій блокнот. Я ж повільно піднімаю голову. Спочатку бачу темне волосся. Потім чітку лінію щелепи. А тоді — очі. Ті самі сині. Глибокі, яскраві й до біса впізнавані, хоча бачила я їх усього кілька хвилин тому.

Та ви знущаєтеся.

Це він. Той самий хлопець із кабінету декана. Той самий, на якого я так безсоромно витріщалася. Він сидить навпочіпки просто переді мною, тримаючи в руці мій зошит, і дивиться прямо в очі. З такої відстані вони ще синіші. Що, між іншим, абсолютно непотрібна інформація, яку мій мозок чомусь вирішує зафіксувати першою.

— Ти як? — повторює він. — Не вдарилася?

Кілька секунд я мовчу, але не тому, що не почула. Просто сьогоднішній день, здається, вирішив перевірити, скільки разів поспіль я здатна виставити себе дурепою перед одним і тим самим хлопцем.

Спочатку витріщалася. Тепер буквально впала перед ним на дупу.

Чудово, Алісо. Ще хвилин десять — і можна буде для повного комплекту спіткнутися об власну ногу й звалитися йому на руки.

— Нормально, — нарешті видавлюю.

Він трохи примружується. Його погляд ковзає по мені, затримується на окулярах, а тоді знову повертається до очей, і я раптом розумію ще одну дуже неприємну річ.

Він мене впізнав і пам’ятає, що кілька хвилин тому я сиділа в деканаті й витріщалася на нього.

У кутику його губ з’являється ледь помітна усмішка.

— Точно?

— Абсолютно.

— Бо приземлення виглядало болючим.

Я стискаю губи. От тепер мені вже не соромно. Тепер мені хочеться його вдарити. І це, як не дивно, значно комфортніше відчуття, ніж збентеження від його уваги. 

— Я сказала, що все нормально, — повторюю вже трохи сухіше й відводжу від нього погляд.

Не знаю, що саме мене дратує більше: його ледь помітна усмішка чи те, що він продовжує дивитися на мене так уважно, наче намагається зрозуміти, звідки я взялася. А можливо, я просто накручую себе після нашої першої зустрічі біля деканату. Може, він узагалі не пам’ятає, що бачив мене там. Хоча, судячи з того, як один кутик його губ досі трохи піднятий — пам’ятає.

І це мені зовсім не подобається.

Опускаю голову й починаю швидко збирати речі. Запихаю в рюкзак папку, пенал, підбираю ручки. Одна закотилася під батарею, але зараз я готова пожертвувати нею заради можливості якомога швидше звідси піти.

— Тримай.

Перед очима знову з’являється мій зошит. Піднімаю погляд і бачу, що хлопець досі сидить навпочіпки поруч і простягає його мені.

— Дякую.

Хапаю зошит трохи різкіше, ніж потрібно, практично вириваючи його з чоловічих пальців. Темна брова повзе догори.

— Будь ласка, — повільно вимовляє він.

І чомусь це його спокійне “будь ласка” дратує ще більше, наче це не він кілька секунд тому мало не зніс мене на повороті.

— Наступного разу дивись, куди йдеш, — бурмочу, застібаючи рюкзак.

— Я?

— Саме ти, — карбую. 

— Цікаво.

— Що саме?

— Бо в телефон дивилася ти, — хмикає. 

Я різко піднімаю голову і бачу, що на його обличчі вже відверта усмішка. Самовдоволена. До біса приваблива. І страшенно дратівлива.

— А ти, очевидно, дивився прямо перед собою, якщо теж мене не помітив.

Одну секунду він мовчить, а тоді тихо сміється. Не знаю чому, але цей сміх остаточно вибиває з мене залишки збентеження.

От і прекрасно. Злість я люблю значно більше. З нею хоча б знаю, що робити.

— Можливо, — погоджується він. — Тоді нічия.

— Я не змагаюся.

Підводжуся, перекидаю рюкзак через плече й одразу морщуся, коли від руху неприємно віддає в забитому місці.

Чудово. Тепер ще й сидіти на парі буде весело.

Хлопець теж випрямляється. І тільки тепер, коли він стоїть зовсім поруч, я повною мірою усвідомлюю, наскільки він високий. Мені доводиться трохи задерти голову, щоб подивитися йому в обличчя.