Розділ 2.1

А тоді я дивлюся на його очі — і все. Здається такого цікавого відтінку я ще ніколи не бачила. 

Вони сині. Не просто світлі чи сіро-блакитні, а насичено-сині, неймовірно виразні на тлі темного волосся. Такий колір буває в морської води десь далеко від берега, коли сонце падає на неї під правильним кутом. Або в неба перед самим заходом сонця, коли воно ще не почало темніти.

Господи, Алісо. Ти серйозно зараз порівнюєш очі незнайомого хлопця з морем?

Мені хочеться подумки дати собі ляпаса. Але замість того, щоб негайно відвести погляд, я продовжую на нього дивитися.

На якусь секунду довше. Потім ще на одну. І саме цього вистачає, бо його голова трохи повертається, а сині очі зустрічаються з моїми.

Чорт.

Я завмираю, бо він дивиться просто на мене. Не крізь мене. Не кудись у мій бік. Саме на мене. І найгірше — я абсолютно точно бачу момент, коли він розуміє, що я витріщалася.

В його погляді з’являється щось схоже на коротку цікавість. Можливо, навіть легку насмішку. Один кутик губ ледь помітно смикається догори.

Мене наче окропом обдає. Щоки спалахують так швидко, що я фізично відчуваю жар. Миттєво опускаю голову до телефона.

Дурепа. Боже, яка ж я дурепа.

Я прийшла сюди з чітким планом: не дивитися на людей. Не привертати уваги. Не виділятися. Не давати нікому причин мене запам’ятати.

Минуло скільки? Десять хвилин? І що роблю я?

Сиджу в деканаті й витріщаюся на першого красивого хлопця, який трапився мені на очі, наче ніколи раніше чоловіків не бачила.

Молодець, Алісо. Просто блискуче.

Я бездумно воджу пальцем по екрану, навіть не бачачи, що там відкрито, і дуже сподіваюся, що він зараз просто піде.

Але кроки наближаються, а я ще нижче опускаю голову сподіваючись, що він просто піде геть. Боковим зором помічаю темну постать, яка проходить зовсім поруч зі мною. Вловлюю легкий запах чоловічого парфуму. На одну коротку секунду мені здається, що його крок сповільнюється, але я вперто дивлюся в телефон.

Цього разу цікавість може йти до біса.

За кілька секунд двері деканату відчиняються й зачиняються, лише тоді дозволяю собі видихнути. Піднімаю очі і видихаю, бо його вже немає.

— Ну от, — раптом говорить секретарка, і я здригаюся, мало не випускаючи телефон. — Віктор Сергійович звільнився. Можете заходити, Алісо Максимівно.

— Дякую.

Швидко підводжуся, хапаю рюкзак і прямую до дверей кабінету, але біля самого порога не витримую й кидаю короткий погляд назад, туди, де щойно зник незнайомець.

Порожньо. І добре. Саме так і має бути. Я тут не заради хлопців. Не заради нових знайомств. І точно не заради синіх очей, через які раптом забуваєш, що витріщатися на незнайомих людей непристойно.

Я приїхала сюди, щоб мене не помічали, а тому дуже сподіваюся, що цей хлопець забуде про дивну новеньку у величезних окулярах ще до того, як спуститься на перший поверх.

І я теж забуду про нього. Звісно. Бо що тут взагалі запам’ятовувати? Подумаєш. Сині очі.

Кабінет декана виглядає саме так, як я його пам’ятаю з першого візиту: великий стіл із темного дерева, високі шафи, забиті папками й книгами, кілька дипломів на стіні та величезне вікно, крізь яке ранкове сонце заливає половину приміщення. Віктор Сергійович уже стоїть біля столу, коли я заходжу, й одразу простягає мені руку.

— Алісо, радий бачити. Проходь, сідай.

— Доброго ранку.

Я усміхаюся й сідаю у крісло навпроти нього. На відміну від секретарки, його привітність не здається награною. Віктор Сергійович справді знає мене. Не настільки добре, щоб я могла назвати його близькою людиною, але вони з татом знайомі вже багато років і час від часу бачаться. Я навіть пам’ятаю його на кількох батьківських святкуваннях.

І він знає, чому я тут.

Можливо, не всі подробиці — я ніколи не запитувала тата, скільки саме він йому розповів, але достатньо, щоб розуміти: моє раптове бажання перевестися до іншого університету за сотні кілометрів від дому виникло не через те, що мені набридли старі викладачі.

За це я йому вдячна, бо він не запитує. Не дивиться на мене зі співчуттям. Не нахиляється вперед із цим обережним: “Як ти після всього?”. Не просить розповісти, що сталося. Не говорить, яка я сильна і як чудово тримаюся.

Я вже ситa цими словами по горло.

Віктор Сергійович просто розповідає про навчання. Пояснює, які предмети мені перезарахували, де можуть виникнути невеликі розбіжності з програмою, називає кількох викладачів і попереджає, що один додатковий модуль усе-таки доведеться закрити до кінця семестру. Я слухаю уважно, ставлю кілька запитань і вперше за сьогодні почуваюся абсолютно нормально.

Просто студенткою. І це неймовірно приємно.

— Загалом нічого складного, — підсумовує він. — Ти добре навчалася, тому, думаю, швидко наздоженеш те, що потрібно.

— Я теж на це сподіваюся.