Розділ 2

Що ближче підходжу, то більше людей стає навколо, і я майже фізично відчуваю, як розчиняюся серед них. Саме цього й хотіла. На сходах пропускаю вперед галасливу компанію дівчат, заходжу через масивні двері й одразу потрапляю в просторий хол.

Тут ще людніше. Студенти стоять біля вікон, сидять на широких підвіконнях, поспішають сходами, сперечаються біля якогось стенда. Хтось обіймається, хтось сміється так голосно, що на нього озираються. Десь неподалік пахне свіжою кавою.

На секунду зупиняюся, дозволяючи собі оглянутися. Я була тут лише раз. Тоді мене провели університетом, показали корпус, кілька аудиторій, бібліотеку й деканат. Поруч був тато, а працівниця університету так старанно розповідала про кожну дрібницю, наче від того, наскільки сильно мені сподобається будівля, залежить її премія.

Сьогодні все інакше. Сьогодні я тут студентка. Одна з багатьох. І саме так усе має залишатися.

Тому я не затримуюся в холі, поправляю лямку рюкзака й прямую коридором до деканату юридичного факультету. Дорогу пам’ятаю добре: прямо, сходами на другий поверх, потім ліворуч і майже до самого кінця коридору.

Іду швидко, тримаючись ближче до стіни.

Коли назустріч рухаються великі компанії, просто оминаю їх. Коли хтось голосно сміється поруч, не підводжу голови. Погляд здебільшого спрямований у підлогу, волосся падає на щоки, окуляри довершують картину.

Ще трохи — і я сама почну вірити, що завжди була такою. Непомітною.

Біля потрібних дверей зупиняюся, швидко поправляю волосся й дивлюся на невелику табличку.

Деканат юридичного факультету.

Ну що ж, я на місці.

Стукаю в двері, чекаю короткого дозволу й заходжу. За столом сидить жінка років п’ятдесяти. Перше, що впадає мені в очі — її зачіска. Темне волосся так сильно начесане біля коренів і так старанно залите лаком, що, здається, переживе не лише сьогоднішній робочий день, а й невеликий ураган.

Я ледь стримую усмішку від подібних думок, а вона тим часом відривається від монітора й дивиться на мене поверх окулярів.

— Доброго ранку, — вітаюся. — Я щодо переведення.

— Прізвище?

— Вишневська. Аліса Максимівна.

Реакція відбувається миттєво. Жінка, яка ще секунду тому дивилася на мене з абсолютно байдужим виразом обличчя, раптом широко розплющує очі.

— Аліса Максимівна Вишневська?

Навіть повне ім’я повторює. Чудово.

— Так.

Вона підводиться так швидко, що стілець від’їжджає назад.

— Алісо! Звичайно! Ми вас чекаємо!

Її обличчя осяює настільки широка усмішка, що мені хочеться озирнутися й перевірити, чи не зайшов слідом за мною ректор.

— Дуже раді вас бачити в нашому університеті! Дуже! Сподіваюся, ви добре дісталися? Жодних проблем не виникло?

Я кілька секунд просто дивлюся на неї.

Ось воно. Татусю, дякую.

— Ні, все добре.

— Чудово! Просто чудово! — вона поспіхом починає перебирати папери на столі. — Ваші документи вже підготовлені. Нам вчора телефонували щодо вас, тому ми все перевірили. Зараз я…

Вона продовжує щось говорити, а я повільно знімаю рюкзак із плеча й сідаю на запропонований стілець. Її радість виглядає настільки щирою, що могла б навіть зворушити мене. Якби я не бачила її обличчя до того, як назвала своє прізвище. Тоді на ньому не було ані крихти цієї гостинності.

Зітхаю й поправляю окуляри.

Ну нічого. Головне, щоб ця неймовірна любов до Аліси Вишневської залишилася в межах деканату. Бо якщо мій план полягає в тому, щоб стати найнепомітнішою студенткою цього університету, то починати перший день із персонального прийому через прізвище батька — не зовсім те, на що я розраховувала.

— Вам доведеться трохи зачекати, Алісо Максимівно, — жінка нарешті припиняє перекладати папери з одного краю столу на інший і киває на двері, які, як я розумію, ведуть безпосередньо до кабінету декана. — У Віктора Сергійовича зараз відвідувач. Але вони вже закінчують. Думаю, хвилин п’ять-десять, не більше.

— Звісно. Нічого страшного.

— Можете зачекати тут, — вона показує на м’який стілець біля стіни. — Я одразу вам скажу.

Киваю, пересідаю ближче до дверей і ставлю рюкзак біля ніг. Жінка повертається до комп’ютера, а я дістаю телефон, бо сидіти й розглядати її дивовижну зачіску протягом наступних десяти хвилин було б якось неввічливо. Розблоковую екран і кілька секунд бездумно дивлюся на нього.

Раніше я б автоматично відкрила одну з соцмереж. Перевірила повідомлення. Відповіла на коментарі. Подивилася, що нового виклали знайомі. Можливо, додала б фотографію ранкової кави або коротке відео дорогою до університету. Моя рука досі іноді машинально шукає знайомі іконки на екрані, яких там більше немає.

Я видалила все. Абсолютно.

Сторінки, на які роками збирала підписників. Фотографії зі зйомок. Відео. Відмітки. Старі публікації. Навіть акаунти, якими майже не користувалася. Спочатку це здавалося якоюсь маленькою смертю. Наче я одним натисканням кнопки стерла кілька років власного життя. Потім прийшло усвідомлення, що разом із ними зникла необхідність щоразу дивитися на список нових підписників і гадати, чи немає серед них його.