Розділ 1.1

Я дивлюся на своє ледь помітне відображення у темному екрані кавомашини й торкаюся пальцями оправи окулярів. Нехай люди думають, що я дивна. Нехай вважають мене сірою, нудною, непривабливою. Нехай не запам’ятають навіть через п’ять хвилин після знайомства.

Я переживу. Головне — нехай ніхто не впізнає.

— У деканаті тебе чекатимуть, — нарешті подає голос тато. Його тон спокійний, діловий, саме такий, яким він зазвичай говорить, коли вже все вирішив. — Я вчора ще раз телефонував. Тобі все покажуть, дадуть необхідні документи, пояснять щодо розкладу й предметів, які потрібно буде доздати через переведення.

— Тату, я могла сама, — зітхаю. 

— Знаю, — шепоче.

— Тоді навіщо ти телефонував?

— Бо хотів допомогти. 

Усміхаюся, бо в цьому весь мій батько.

Максим Вишневський звик вирішувати проблеми ще до того, як вони встигають виникнути. Його ім’я знають далеко за межами нашого міста, а телефонна книга, здається, містить номери половини потрібних людей країни. Тому коли я сказала, що хочу перевестися, питання вступу до нового університету вирішилося настільки швидко, що я навіть не встигла як слід понервувати.

Іноді бути донькою відомого бізнесмена дуже зручно. Хоча тепер мені хотілося б, щоб про це знало якомога менше людей.

— Тільки я просив не влаштовувати тобі особливого прийому, — додає тато. — У деканаті знають, що ти моя донька, але більше нікому це знати не обов’язково.

— Дякую.

Ось за це — особливо.

Мені не потрібен водій під університетом. Не потрібна охорона, яка ходитиме за мною коридорами. Не потрібен професор, який усміхатиметься трохи ширше лише через моє прізвище. Я хочу хоча б спробувати бути звичайною двадцятирічною студенткою.

Хоч раз.

— Після пар одразу зателефонуй, — продовжує тато.

— Зателефоную, — усміхаюся. 

— І якщо щось здасться тобі дивним… — продовжує тато, а моя усмішка повільно зникає.

– Я знаю. Телефонувати тобі або дядькові, — випалюю поспіхом. 

— Молодець, — здається, тато залишається задоволеним. 

А в мене перед очима на одну коротку, огидно яскраву мить спалахує зовсім інша картинка.

Темрява. Чужі руки. Власний крик. І той тваринний страх, який я, здається, пам’ятатиму до кінця життя.

Кліпаю — і кухня повертається на місце. Сонячне світло. Чашка кави. Телефон на столі. І сотні кілометрів між мною та людиною, через яку я тепер здригаюся навіть від телефонного дзвінка.

— Ми тебе любимо, — каже мама.

Клубок у горлі стає більшим.

— І я вас люблю.

Ми прощаємося, і після завершення дзвінка квартира миттєво занурюється в тишу. Я ще кілька секунд сиджу нерухомо, а тоді повільно видихаю й допиваю каву.

Все буде добре.

Я повторюю це подумки один раз. Потім другий. Третій.

Можливо, якщо повторити достатню кількість разів, я сама в це повірю.

Залишаю чашку в мийці, беру рюкзак і востаннє підходжу до дзеркала в передпокої. Волосся — розпущене. Окуляри — на місці. Худі приховує фігуру. Обличчя бліде й втомлене. Жодної прикраси, жодної яскравої деталі, за яку може зачепитися погляд.

Ідеально. Сьогодні ніхто не повинен звернути на мене уваги.

До зупинки від мого нового будинку хвилин п’ять пішки, і вже за кілька кроків я вкотре переконуюся, що відмовитися від батькової пропозиції було правильним рішенням. Ще вчора він намагався переконати мене, що немає нічого дивного в тому, щоб перші кілька тижнів мене возив водій. Мовляв, місто незнайоме, я ще не знаю маршрутів, можу запізнитися або заблукати. 

Останній аргумент взагалі змусив мене сміятися. Мені двадцять, у телефоні є навігатор, а він говорить так, наче відправляє мене саму в непрохідні джунглі. Насправді я чудово розумію справжню причину. Татові було б спокійніше знати, що вранці мене забрали просто від під’їзду, довезли до дверей університету, а після пар так само посадили в автомобіль і привезли додому.

Можливо, мені теж було б спокійніше. Але спокій — не єдине, що мені зараз потрібно. Мені потрібна непомітність. А дорогий автомобіль із водієм, який щоранку зупинятиметься біля університету — не найкращий спосіб її забезпечити. Особливо коли я переводжуся посеред навчання і так неминуче стану новенькою, яку хоча б перші кілька днів розглядатимуть із цікавості. 

Не хочу давати людям ще одну причину запитувати, хто я, звідки, чому мене привозять із водієм і ким працюють мої батьки. Значно простіше бути однією з десятків студентів, які щоранку їдуть громадським транспортом.

Саме тому я спокійно доходжу до зупинки, стаю трохи осторонь від кількох людей, які вже чекають на автобус, і ховаю руки в кишені худі.

Мені навіть подобається це відчуття. Повз мене проходять люди. Хтось говорить телефоном. Хтось сердито дивиться на годинник. Дівчина неподалік поправляє макіяж, використовуючи фронтальну камеру телефона замість дзеркала. Двоє хлопців сперечаються про щось, голосно перебиваючи один одного. І ніхто не дивиться на мене.