Розділ 1

Я стою перед великим дзеркалом у спальні й уже хвилини три критично розглядаю власне відображення. Широкі світло-блакитні джинси сидять низько на стегнах й абсолютно не підкреслюють фігуру, а темно-сіре худі-оверсайз взагалі могло б належати хлопцеві, на два розміри більшому за мене. Воно ховає плечі, талію, груди — все те, що ще кілька місяців тому стилісти намагалися підкреслити правильно підібраним одягом. 

Рукави закривають половину долонь, капюшон важко лежить на спині, а розпущене світле волосся падає вперед і частково прикриває обличчя. Я спеціально не збираю його у хвіст. Так краще. Варто трохи нахилити голову — і пасма стають ще однією ширмою між мною та рештою світу.

Макіяжу немає. Взагалі. Навіть консилера, хоча рука за звичкою потягнулася до косметички, коли я побачила в дзеркалі темні кола під очима. Колись я не вийшла б навіть по каву з таким обличчям. Тепер дивлюся на бліду шкіру, безбарвні губи, сліди безсонних ночей і думаю лише про те, що все це працює на мене. 

Завершують образ окуляри у великій темній оправі. Зір у мене справді не ідеальний, але раніше я майже завжди користувалася лінзами. Окуляри не пасують до форми мого обличчя, роблять очі неприродно великими й закривають мало не половину обличчя. Саме тому я їх і вибрала.

Нахиляю голову спочатку в один бік, потім в інший і нарешті задоволено всміхаюся своєму відображенню.

Чудово.

Якби хтось показав мені теперішню мене пів року тому, я не впізнала б себе. І це саме те, чого я хочу.

Ніяких обтислих суконь. Ніяких коротких спідниць. Ніякого ідеально вкладеного волосся, макіяжу, підборів і речей, які змушують людей обертатися. Ніякої Аліси Вишневської, чиє обличчя ще зовсім недавно з’являлося на рекламних знімках. Ніякої дівчини, яку фотографи просили повернути підборіддя трохи лівіше, розправити плечі й дивитися просто в об’єктив. Я більше не хочу, щоб на мене дивилися.

Ніколи не думала, що одного дня це стане моїм найбільшим бажанням.

Телефон, залишений на ліжку, раптом починає дзвонити, і я здригаюся так сильно, що власна реакція миттєво стирає усмішку з обличчя. Серце робить неприємний ривок, а пальці на кілька секунд стискаються в кулак.

Чорт. Навіть досі я боюся…

Минуло вже достатньо часу, а різкі звуки однаково змушують тіло реагувати раніше, ніж мозок встигає пояснити йому, що небезпеки немає.

Видихаю й підходжу до ліжка. На екрані світиться фотографія мами, і напруга в плечах трохи слабшає.

— Привіт, мам.

— Алісо! — її голос лунає так голосно, що я мимоволі відводжу телефон від вуха. — Ти вже прокинулася? Зібралася? Як ти? Ти нормально спала?

— Дай дитині хоч відповісти, — майже одразу чую голос батька десь поруч.

Я закочую очі, але цього разу усмішка виходить справжньою.

— Ви знову телефонуєте мені удвох?

— Ми снідаємо, — пояснює мама так, наче це має відповісти абсолютно на все.

— Зрозуміло.

Вмикаю гучномовець, кладу телефон на кухонний острів і прямую до кавомашини. Нова квартира досі здається трохи чужою. Надто чистою, надто акуратною, надто безликою. Світлі стіни, великі вікна, нові меблі, кілька коробок, які я так і не розібрала до кінця. Тато орендував її ще до мого приїзду, а мама простежила за тим, щоб тут було буквально все необхідне — від постільної білизни до моєї улюбленої кави. Вони зробили все, щоб я почувалася тут як вдома.

Тільки дім залишився в іншому місті. Разом із життям, до якого я поки що не готова повертатися.

— Ти точно добре почуваєшся? — знову питає мама.

— Мам, зі мною все гаразд, — запевняю її.

— Ти вчора майже не відпочивала.

— Бо розкладала речі, — пояснюю. 

— А вночі спала?

На кілька секунд завмираю, дивлячись, як тонкий струмінь кави наповнює чашку.

Не дуже.

Я прокидалася тричі. Першого разу мені здалося, що хтось ходить у коридорі за дверима квартири. Другого — що почула звук дверної ручки. Третього разу я вже не заснула й до четвертої ранку лежала, втупившись у стелю.

Але мамі цього знати не потрібно.

— Чудово спала, — кажу якомога впевненіше.

— Алісо…

— Мамо, — перебиваю її якомога м’якше. — Справді. Все добре.

На тому кінці стає тихо, і я ненавиджу цю тишу. Бо чудово знаю, що зараз відбувається. Вони дивляться одне на одного. Мама стискає губи. Тато, швидше за все, хмуриться. Вони обоє думають, чи можна мені вірити.

І найбільше мене вбиває те, що раніше такого не було.

Ще кілька місяців тому батьки не телефонували мені щоранку, щоб переконатися, що я прокинулася. Тато не писав увечері з питанням, чи зачинила я двері. Мама не прокидалася серед ночі й не надсилала повідомлення, на яке я мусила відповісти, щойно розплющу очі.

Це я зробила їх такими. Точніше, те, що сталося зі мною.

Іноді мені здається, що вони досі бояться значно сильніше за мене. Саме тому я не дозволю їм зрозуміти, наскільки сильно боюся сама.