Про енергію стосунків

Змалку я люблю мати рівні стосунки з людьми. Подружки на вулиці, в школі, інституті чи на роботі - людські і витримані відносини.

Ані заблизько і солодко, ані - ворогами.

Солодкі, як правило, відпадають самі.

Приходять із скритим корисним наміром. Потім щось прироблюють, що навіть самі себе дивують. І опадають після, як сухе листя.

Густа солодкість і моя надтурбота для людини - знак короткості стосунків.

Я роблю, що можу. Помагаю. Не шкодую. А потім все вирівнюється, як на вагах.

Люблю людей і маю приємність вести 
розмови. Вони наповнюють, відкривають нові виміри розуміння здавалося би вже звиклих істин.

Нормальні і витримані стосунки лишаються на роки.

Але на все і кожного - певний час.

Коли задуже «лізуть під шкіру», я просто - йду. 
Замовкаю.

Тиша дає спокій.

Надмірність - кличе хаос та тривогу.

Деколи є люди - актори. Причому погані. Вони маніпулюють іншими. Переступають через голови.

Бо сильно спішать на Гору Перемог.

Живуть страхом, що хтось їх зкине з натяжної дороги туди. Тому скидають туди інших. Аби не турнули їх самих. Смакують перемогу. Насправді - скинули у провалля частину своєї душі. А назад - таки нема вороття. Темрява з’їла.

Їх можна записати у вороги. Я і того не роблю, бо розумію - чому вони такі.

Хай живуть. Своїм життям. Самі ж вибрали. Можливо одного дня прийде прозріння. Можливо - ні. Дбати за себе принесе час вагою найдорожчого.

Одне смішнить - вони думають, що їхня «майстерність» захована від усіх.

Дивишся на них і як то чудно все виглядає. Хіба так можна чинити?

Через таке відношення до інших - руйнують себе. Можна. Напевно. Знову ж - самі вибирають. А закони Всесвіту чинно працюють далі.

Любов вічна. Все решта тлінне.