Пізня правда

Деколи так собі живеш і думаєш:

—Ну, ось завтра все скажу як є!

Скажеш отим своїм радникам, порадникам, «верховним командувачам», чи то родичі, чи знайомі, може й друзі і співпрацівники.

Але той день чомусь не приходить.

Так минає рік за роком, а ти і все стримуєшся, ховаєш у собі, ковтаєш слова з присмаком болю, прикрості та смутку. 
Ненавидиш себе за боягузтсво.

І це все твоя хронічна толерантність, твоє «я думаю, що маю право на свою думку», ніколи не зможе переконати їхнього безманірного, такого нахабного та хронічного втручання у твоє життя.

Потім приходять нові люди, історія повторюється, теж саме, ти певен, ну от завтра, вже точно скажу - усім, по черзі.

Але де там…

І так проходять весни і зими.

Життя стає зрілим.

А ти все той же, мізерний та слабкий в душі.

Одного пасмурного дня, а може й сонячного, воно десь в тобі назбирається під горло.

Стисне серце - або вже, або ніколи!

Ти просто прийдеш, видаш все достобіса людині в очі, не думаючи ні про слова, ні про манери, ні про що, бо воно у тобі вже так виросло, що просто стриманню немає сил!

Після цього ти дістаєш дуже ясне прозріння.
Зрозумієш, що твоє життя є Твоє життя. Ти - керманич у ньому.
Раціональна чи розумна критика - до неї можеш прислухатися.
А людям, котрі ставлять тобі свої
словесно-енергетичні пастки безперестанку, ти кажеш ДОСТА - раз і навіки вічні.

Відтоді - на душі спокій.
Життя - благодать.
Навколо - свої люди.