Моє дитинство емпата

Відколи себе пам’ятаю, то мала відчуття, що є щось особливе у мені, а те, що народилася у Плащівничну пʼятницю, було моїм знаком, який мені не давав заснути, по дорозі до зрілості у світі людей.

Любила бути вдома сама, читала книги від років 5-6 десь, а згодом перечитала всі книги, які десь попадали до рук - і про дива світу, і про незвичайні явища, і про йогу, і про руни, і про маятник, і про сни, навіть придумала свою мову знаків - влітку писала листи подружці, а вона мені. Шкода, що не зберегла кодування - тепер б дослідила, що то була за мова.

Коли були малими, то весь час гралися десь коло дому, а саме «на горбі», таке було в нас місце - вкрите травою та бур’янами узвишшя.

Боже, а як ганяли швидко, наче втікали від часу, який пильно дивився за нами.

У роті, від бігу, був смак наче ти сьорбнула морської води. Вуха - зимні, наче не твої. Смішні діти - все змагалися, хто швидше.

Приятелювали час від часу між собою, дівчатами - нас було четверо на вулиці - двоє нас одноліток я і Наталка, ще одна Галя, старша на рік та Ліля, старша на два роки. 
З Наталкою спілкуємося до сих пір, вона мешкає у Штатах.

З Галею бачилися дуже давно, але залишилася приємною людиною, а Ліля - померла давно, то з нею немала ніяких контактів десь після школи напевно.

Найбільше любила гратися з однією дитиною, бо коли більше, то починалися ділення на табори і грі приходив пшик. Цю просту істину я усвідомила десь до років 5, і немає їй ніякої альтернативи - більше двох, базар.

Дівчата як дівчата - деколи сиділи і плели віночки з ромашок, який до слова, вдавався рідко коли закінченим.

Дивилися, чия мама йшла з роботи, бігли радісно до своєї. Все заглядала до сумки - чи що купила смачного.

Яка то була гарна пора ( тепер про те мислиш ), а як же хотілося вирости ( тоді ) поскоріше.

Бабуся завжди кликала мене їсти, а тобі ж хотілося бігти назад гратися, і треба було якнайшвидше все з`їсти, щоб можна повернутися назад, аби не пропустити нічого.

Мені здавалося, що мене кликати частіше, ніж інших.

Пам’ятаю, що казала бабці:

— Ба, шо з вашим їсти та їсти. Все мене кличете понад люди.

Тепер нас два рази не треба кликати їсти, коли хтось нам приготує, ось таке воно життя.

Бабця і мама, тато все мене стримували  в розмовах - бо в мене все було щось сказати і це в оправдання, але на жаль, ніхто того не дуже хотів слухати, з роками я своїм дітям намагалася і продовжую дати право висловлювати свою думку і позицію, але і вони деколи мені ставлять перепони у моєму праві доказати до кінця.

Звідти вивела правило емата  - не тратити сили на тих, хто тебе не чує і не бачить світ, як ти. Воно наче прикро, але така реальність цього світу. Мало людей потребує глибокого розуміння від твоєї персони, бо їм цікава своя історія.

Любила ходити в гості, а також, коли до нас приходили, але походи в гості завжди закінчувалися лекціями «Галя не так сказала» і повчаннями, що говорити і чи взагалі варто щось говорити. Відтоді маю післясмак. Дивний.

Забіжу наперед - ця здатність розкладати все на полички принесе свою користь і радість іншим людям, але пройде чотири десятиліття, до моєї ініціації емпата і до прийняття свого дару. А до тих пір - довгі роки пізнання, дослідження і розуміння хто я, чому я тут і що з тим всім робити.

Деколи мені бракуватиме майстерності слова, але всі мої емоції я викладатиму у прості мислеформи, аби ви дихали у моєму просторі вільно, але зуміли відчути усе різнобарвне світло душі.