Правдива правда

Мені деколи закидали знайомі, що я не пишу про те все, що кажу у приватних розмовах.

І я погоджуюсь, бо коли ти ходиш вдома голий по хаті, то не значить, що варто таким бігти на вулицю. Ба більше - тебе за це оштрафують.

Роздумуючи більше і глибше про це - я спіймала себе на думці, що я до певної міри стримуюсь з двох причин - я не хочу додавати іншим болю до вже існуючого, та й не маю бажання провокувати людей, котрі читають.

Навіть вчора у розмові з однокласницею сказала, що немає бажання тлумачити якісь істини чи вчити інших чомусь, найбільше - це просто викладати свої думки.

І це ще не все - час від часу у мене починають перекриватися потоки натхнення і все, приїхали.

Деколи у мене просто згасає усе світло від тупості і недалекоглядності світу, у якому живе більшість людей.

Хай там що каже - ти можеш писати щодня, але є певна енергія, яка тебе стимулює, деколи зменшується до рівня нуля, а на її місці виникає порожнеча, обплетена тісно думками, які ніяк не можуть лягти у словах.

Таке буває.

Енергія війни зʼїдає усе - це не на часі, то буде нецікаво, кому це треба, і такий цілий поїзд дурні.

А насправді - усе має свій сенс, твоє бачення і є унікальністю цього світу. Варто зазначити і нотувати, почуття, емоції та факти, як вмієш і як вдається тобі.

Зауважила для себе ще таку істину - люди вчаться тоді, коли платять за знання чи інформацію, а якщо отак - бери, читай і користуйся, то таке собі, дармове.

Але і з тим чи з таким вчишся жити, бо немає бажання чи енергії на докази. Хочеться бути у вимірі благодаті, а кожен має дійти туди за своїм бажанням та вибором.

Накінець дня я завжди ціную те, що пізнала, тих, хто розуміє мене і шанує наш шлях разом, обіймаю усіх емпатів, бо до глибини душі розумію, як важко у цьому перевернутому світі абсурду.