Про Овна-емата та групи людей

Коли збирається група людей, тобі, епмату, стає дискомфортно десь через 15-20 хвилин. Зачитавши вібрації людей, розумієш, хто є хто.

 Тобі все рівно, за чим і чому вони тут, але ти просто хочеш видертися з цієї воронки енергій. Деколи ти відчуваєш усіх, ще до приходу у саме місце, і вирішуєш не йти.

Якщо пересилуєш таки - будеш їхати, блудити, не знайдеш паркування. Вернешся. До сміху, але правда.

Колись, давніше, мені хотілося «вписатися» в одну групу жінок. Усі мої намагання були марними. Мені було дискомфортно до головних болей і болю м’язів.
Я перестала себе силувати і чутися винною, що всім там пасує, окрім мене.

Прийняття себе «Як Є» дало свої нові рівні пізнання. Те саме з тим, що і як пишу. Підтримували всіх навколо, лише не мене. Чи важко так бути? 
Так, але до пори до часу. 

Якщо довіряєш своїм відчуттям і не переводиш на «а то лише тобі здається», тоді все стає виваженим і відкриває нові рівні пізнання та дає підтримку Всесвіту.

Чужі цвяхи в твоїй голові та житті - непотріб. Але таких, що мають і будуть мати бажання їх забити - є все.

Допомагати людям - вибірково, за бажанням душі, але не з жалю. Коли робиш із жалю, закінчення все одне - тебе видушать, як лимон, і ще звинуватять у якигось скритих цілях.

Люди вирішують піти без пояснень - прошу дуже. Пояснення завжди є. Собі. Без їхнього. Навіть неозвучене. Вимагати якигось слів - грати за правилами его. Ти вже давно знаєш, куди воно заведе.

Боже спаси комусь та щось доказувати, чи вступати у дискусію. Сто раз пошкодуєш, коли людина не у твоєму вимірі. Хай собі, хоч кіл на голові теше, як казала бабця. Від того, що ти змовчиш твій світ не зрушиться. А кидати шматки своєї душі на поїдання її Егом - збавте.

Коли людина каже, я не знаю як далі жити, робити, діяти - то слухай «я не хочу себе слухати, бо то мені не вигідно». Воно, одурманене, все ще думає, що робити проти себе ВИГОДА. Дайте їй спокійно ставати на граблі, хай їх полірує лобом. Там - поклоніння матеріальному. Ваші душевні мотиви - зайві.

Трохи ще байок з мого життя. Коли була дуже мала, десь 4-5 років, пам’ятаю, що не могла скласти собі в голові, як дивилася в хаті на образ Ісуса - на його рани на руках. Не могла втямити, що то за «люди» йому таке приробили. Потім дивилася на його лице, а там був чистий спокій, а руки кровили. 
Тепер розумію, що фізична біль дуже відносна і тимчасова. Коли в душі спокій - все життя йде по-іншому.

Себе варто ставити найперше, щоб мати основу, де стояти. Тоді все, перейшовши через фільтри душі та інуіції, буде мати баланс та йти в гармонії.