Глава 39

- Я тебе чимось образив? - перше що вимовляє Максим, коли я з сином на руках входжу в кухню.

Він учора повернувся після опівночі. Потім довго в кухні сидів, що робив не знаю. Але зараз на столі помічаю ноут. Найімовірніше - працював. О котрій годині ліг спати - невідомо. Я вже заснула і не чула, як він увійшов у спальню.

А в тому, що ми спали в одному ліжку, я більш ніж упевнена. Зім'яті простирадла і подушка тому доказ.

- Про що ти? - запитую, а сама уважно розглядаю його з ніг до голови. Шукаю будь-які натяки на те, що в нього було щось з іншою жінкою. Сліди від поцілунків на шиї, наприклад, або опухлі губи. Але нічого такого немає.

- Я знайшов у відрі для сміття еклери. Дуже багато еклерів, - упокорює мене уважним поглядом.

Він чудово розуміє, що вони були приготовані спеціально для нього. І викинула я їх не просто так.

- Не вийшли, - брешу, відвертаюся і тягнуся до полиці, де зберігається дитяче харчування.

Вмикаю чайник, чекаю коли закипить.

Чую, як Максим піднімається зі стільця і підходить до мене.

- А якщо чесно? Ти образилася, що я так пізно додому повернувся? - допитується він.

Чомусь його запитання дратують і страшенно злять. Немов і сам не розуміє, що це не нормально: спати з однією жінкою, і ростити з нею дитину, а потім до іншої їхати і час із нею проводити.

Я різко повертаюся до нього. Ми зустрічаємося поглядами.

- Образилася? - перепитую я їдко. - На що я маю образитися, Максиме? На те, що ти повертаєшся додому посеред ночі? Чи на те, що ти проводиш час зі своєю законною дружиною? - я не витримую й озвучую наболіле.

Я відчуваю, як гнів починає вирувати в мені. Дихаю часто-часто. На Максима з викликом дивлюся.

Погляд Максим темніє, розслабленість умить зникає.

- Оль, я не...

Самойлов зробив крок до мене, але я відступила назад, тримаючи сина міцніше на руках.

- Не треба, Максиме. Я хочу визначеності, розумієш? Сім'ю хочу. Я не хочу бути чиїмось секретом, або сусідкою по квартирі.

Сльози починають навертатися мені на очі. Я відчуваю, як увесь світ навколо мене починає руйнуватися, а я безсила будь-що з цим вдіяти. У цей момент я розумію, що мені потрібно прийняти рішення. Тверде рішення, якого я буду дотримуватися, не піддаючись дурним почуттям до чоловіка.

- Я не можу так, розумієш? Адже я... Адже я кохаю тебе, Максиме, - мій голос з'їжджає до шепоту. Не вірю, що вимовила це вголос. Лякаюся, помічаю в очах чоловіка щире здивування. - Ти маєш нарешті зробити вибір. Насамперед для себе. Ганятися за ілюзією і втратити сім'ю, яка в тебе могла б бути, або... - я замовкаю. Дихаю часто-часто, не можу договорити.

У цей момент наш син починає плакати, його маленькі ручки тягнуться до мене, немов шукаючи розради від усього цього хаосу. Моє серце стискається при вигляді його сліз. Він завжди гостро відчуває мій настрій.

- Загалом, ти зрозумів, - зневірююся, але не шкодую, що нарешті вимовила те, що мене тривожило вголос.

Я розвертаюся, щоб піти, але Максим мене зупиняє.

- Оль, у нас із Вікою давно нічого немає. Ми просто хороші друзі. Ми з дитинства дружимо, розумієш? Віка в нашому житті завжди буде. До того ж Аліска... вона ж мені як донька.

Його слова, немов цвяхи, якими забивають кришку труни.

Не це я хотіла почути від чоловіка, якому щойно зізналася в коханні.

- Розумію, - вимучено посміхаюся крізь сльози і йду до спальні, щоб заспокоїти і сина, і себе.