Глава 35.2

Вуличний ліхтар б’є прямо у вікно кухні, висвітлюючи простір. Тому моя поява не ховається від очей Максима.

Він підіймається на ліктях, але я не даю йому сказати жодного слова. Торкаюсь пальцями його губ. Залажу на диван. Відчуваю на своїй талії його руку, він притримує мене.

Тягнуся своїми губами до його, бажаючи знову відчути його смак.

— Оль, — голос Макса звучить хрипко.

— Я хочу, Максиме. Дуже хочу. А ти?

— Ти впевнена, Оль?

— Впевнена, — останнє, що вимовляю, перш ніж виявляюсь притиснутою до дивана, а Максим нависає наді мною, уже не питаючи дозволу ні на що.

Я обплітаю руками його шию, тягаю на себе. Важкість чоловічого тіла не приносить жодного дискомфорту, навпаки, наповнює мене шаленою енергією, змушуючи палати від його пестощів.

— Ти тільки скажи, і я відразу ж зупинюся, — відриваючись від мене, важко шепоче чоловік. — Тобі можна? Лікар уже дозволив?

— Так, я хочу, будь ласка.

Його не треба просити двічі, він зносить мене своїм натиском, греблю зриває, я плавлюся, втрачаю себе, відчуваю, що відбувається справжнє божевілля. Максим обережний, і я впевнена, це вдається йому насилу. Вдих, видих, стогін, його руки, губи, моя шкіра палає.

Він ловить губами мій рот, заглушаючи поцілунками мої стогони, я не розумію, коли ми опиняємось удвох під ковдрою і без одягу. На маленькому тісному дивані, з якого в якийсь момент ледь не валимося на підлогу.

Я вся тремчу, до кінчиків пальців. Мені страшно. Я не була із чоловіком так давно. Минув уже цілий рік. А ще пологи.

Я хвилююся, що не сподобаюся йому, що зроблю щось не так, адже минулого разу це, можна сказати, поставило крапку між нами. Але Максимові вдається заспокоїти мене та розслабити мене.

Я розчиняюсь у ньому. Ні про що не шкодую, відчуваю, як хвилею насолоди мене забирає кудись геть від реальності. Шепочу його ім’я, дряпаю його шкіру, кусаю шию й молюся, щоб вранці це все не розвіялося, виявившись лише сном. Хочу, щоб він був моїм і лише моїм. Хочу, щоб жодної дружини не існувало й щоб про мене тільки думав і мене кохав.

Він схожий на зголоднілого звіра, а я і рада стати його здобиччю. Усе здається настільки правильним, що навіть думки немає чинити опір. Ми ніби створені одне для одного, зіткані з того самого матеріалу, шкода тільки, що так пізно зустріли одне одного. Встигли наробити в минулому помилок, укласти шлюб не з тією людиною, згаяти час на не тих людей.

Я намагаюся перепочити, лежачи на його грудях. Нам тісно, ​​але йти не хочу.

Я хочу спитати, що далі, але боюся. Боюся того, що Максим скаже, що це все лише на одну ніч, чергова випадковість, помилка.

Моя рука знаходить у темряві його, переплітаємо наші пальці, мовчимо.

Я прислухаюся до його дихання, він так міцно стискає мене в обіймах, наче боїться, що я зникну. Не хочу, щоб наставав ранок. Не хочу, щоб ця ніч закінчувалася.

Я з останніх сил намагаюся не заснути, але очі самі злипаються.

А наступної миті відчуваю, як опиняюся в повітрі. Максим бере мене на руки, несе до спальні. Я боюся, що залишить мене одну в ліжку й піде. Але він обережно опускає мене на білі простирадла, лягає поряд і вкриває нас ковдрою.

Я рухаюся до нього, обіймаю його.

— Адже тут краще спати, правда? І якщо малий прокинеться, не треба бігти в іншу кімнату, — тихо вимовляє в темряві, зрозумівши, що я прокинулася.

Цілує мене в скроню, а я трусь носом об його шию.

— Все добре? — запитує, обдаючи мене своїм диханням.

— Так, усе чудово.

Підіймаю на нього погляд. У кімнаті горить нічник, тому ми із легкістю ловимо погляд одне одного.

— Спи, я вранці рано на роботу поїду, ти ж не поспішаєш повернутися до батьків?

— Не поспішаю, — хитаю головою і прикриваю повіки. Уперше за довгий час засинаю щаслива, спокійна, з легкістю на душі.

Чомусь здається, що із цього дня в нас обов’язково все налагодиться і буде інакше. Вирішую, що за своє щастя справді варто боротися. І я зроблю все, щоб Максим залишився з нами.