Глава 33.2

Коли на вулиці темніє, а злива все так і панує, ми з мамою виділяємо Максиму одну з кімнат. Я стелю постільну білизну, поки Самойлов приймає душ. Він поривався їхати під дощем, але ми його відмовили. Усе ж таки небезпечно в таку погоду трасою мчати. Краще до завтра перечекати.

Я виходжу з кімнати, дивлячись в екран телефона, і налітаю на чоловічі груди у дверному отворі.

Підіймаю погляд, зустрічаючись із темними очима Макса. У нього волосся мокре, від нього пахне чоловічим гелем для душу. Такий гарний зараз. Стоїть близько-близько. Впритул. Я відчуваю на своїй шкірі його гаряче дихання. Завмираю. Я роблю рваний вдих і відчуваю, як всім тілом проходять мурашки.

Дотики від його рук до талії обпалюють. Хочеться до нього ближче притиснутись, у голову думки всякі непристойні лізуть.

Усього секунда, і Максим раптово усувається від мене. Якби не його руки, що утримують мене за талію, я б напевно впала на підлогу від відчуттів, що наринули.

— Можеш заварити мені чашку кави, будь ласка, — хрипко вимовляє він, ніби нічого не сталося, дивиться чіпко потемнілим поглядом, — не хочу турбувати твою маму, а сам не знаю, де що стоїть.

Я киваю і практично вилітаю з кімнати, червоніючи до кінчиків вух за свої думки.

Швидко заварюю каву, залишаю чашку на кухні, сама зачиняюся у своїй кімнаті. Почуваюся морально виснаженою. Ще й постійно думаю про те, що закохатися в чоловіка, чиє серце іншій жінці належить — останнє, що мені потрібне.

Я лежу в темряві й прислухаюся до звуків у будинку, але їх перебиває дощ за вікном. Мені не спиться. Так важко заснути, знаючи, що Максим завтра вранці поїде й невідомо коли побачимось знову. Він завжди так близько й водночас так далеко. Я перевертаюсь на спину. Зітхаю. А потім чую, як повільно відчиняються двері в мою кімнату. Першої миті я вирішую, що це мама прийшла перевірити, як ми тут, але звуки кроків рівні, впевнені, неспішні, наче хижак крадеться вночі. Я завмираю, вдивляючись у темряву та намагаючись розгледіти силует чоловіка. Хоча це зовсім не потрібно, тому що я і так легко можу подумки уявити кожну рису Максима.

Він підходить до ліжечка, завмирає.

— Чому нічник не ввімкнула? — питає пошепки, швидше за все, з дихання зрозумів, що я не сплю.

— Він несправний. Завтра тато новий купить, — відповідаю так само тихо, не намагаючись приховати, що не сплю.

Рухаюся до стінки, коли Макс підходить до односпального ліжка й сідає на край.

— Завтра вранці поїду, впевнена, що нічого не треба?

Я затамовую подих від такої його близькості. Він просто веде розмову, а мене вже в жар кинуло. Кімната відразу ж наповнилася ароматом чоловіка. Раптом так захотілося, щоб він поряд зі мною ліг і заснув. Притиснутися до його боку, відчути, як здіймаються його груди при кожному зітханні.

— Не треба, — згадую, що так і не відповіла на його запитання.

— Добре тоді. Будемо на зв’язку. Добраніч вам.

І йде, залишивши за собою порожнечу й у кімнаті, і в серці.

Вранці, коли прокидаюся, Максима в хаті вже немає. Поїхав, не попрощавшись. Так поспішав, що навіть зарядку від телефона свою залишив.

— Оль, Максим гроші тобі просив передати, — вимовляє за сніданком мама, вириваючи мене з роздумів. Дістає з кишені фартуха готівку.

Я підіймаю на неї осудливий погляд.

— Мам, навіщо взяла? Сказала б, щоб самі розбиралися.

— Він батько твоєї дитини, Олю. Не треба привчати його до того, що ти з усім сама впораєшся, інакше чоловік взагалі розслабиться. І відмовлятися від допомоги та грошей теж не варто. До того ж не могла ж я йому їх назад засунути, — повчає моя мама. Якоюсь мірою вона, звісно, ​​цілком права.

— Знаєш, я ось зараз думаю, як добре, що я не завагітніла від Івана. Інакше ні про яку допомогу точно не йшлося б. А Макс навіть не сумнівався в тому, що дитина його. Незважаючи на розбіжності в минулому, узяв на себе відповідальність, якісь плани на майбутнє будує, якби ще розлучився з дружиною своєю… — обриваю себе на півслові. Щось мене потягнуло на відверті розмови з мамою.

— Якщо вони так довго разом не живуть, то там безперечно немає жодного кохання. Просто почекай: трохи ласки, спільний син, побут — швидко зблизять вас. Видно, що Максим людина хороша, хоча я раніше дуже зла на нього була.

— Так, мам, хороший. Він квартиру вирішив продати свою, щоб більшу купити. І нас з Іллюшею туди перевезти. Але не знаю… Якщо чесно, це так важко — жити, мов сусіди. Знати, що він до іншої поїхав. Гадати, чому сьогодні вдома не ночує.

— Не будь дурною, Олю. Не відмовляйся. Це твій шанс розпочати нове життя, почати його гідно із чоловіком, який тобі подобається і на якого можна покластися, — хитає головою мама.

Я видавлюю із себе усмішку, скидаю з очей самотню сльозу. Як взагалі моє життя до такого докотилося?

— Я знаю, мам, просто не хочу, щоб мені знову боляче було. І нав’язуватися теж не хочу. Максим завжди до мене добре ставився, допоміг, коли я з Іваном розлучалася, але зловживати його добротою не хочеться. І почуватися зайвою — також. Побачимо, як воно буде.

Від розмови нас відриває плач сина. Хапаю пляшечку з розігрітою сумішшю й поспішаю в кімнату. Гроші, що Макс залишив, обпікають руки. Але мама має рацію: треба дозволяти Максимові піклуватися про нас, інакше він зовсім забуде про сина та свої обов’язки в ролі батька.