Глава 32.2

Проходжусь востаннє квартирою, намагаючись зрозуміти, чи нічого не забула.

— Не парся так, Олю, ти ж не назавжди їдеш. До того ж пошта щодня працює. В разі чого — я відправлю. Спускайся з Іллею, а я пакети візьму, — заспокоює мене Максим.

А я собі зізнаватися не хочу, хоча десь у глибині душі розумію, що всього лише намагаюся відтягнути наше розставання. Зайвий раз подивитися на Макса — це те, від чого я просто не можу відмовитися. Але доводиться пришвидшити збори. Беру на руки сина і спускаюсь у ліфті з Максимом.

Ми ледве помістили все в його позашляховику. Макс запропонував залишити машину в моїх батьків, а сам автобусом до міста дістанеться, бо днями йому службову машину мають дати, але я навідріз відмовилася.

По-перше: перед Самойловим якось незручно, тачка ж його.

По-друге: ну куди я нею їздитиму селом-то? У тата машина є, нам вистачить.

Я розташовуюсь із сином на задньому сидінні позашляховика незважаючи на те, що дуже хотілося б сісти попереду, ближче до Максима. Адже ми не скоро тепер побачимося. Від цього трохи сумно стає.

Самойлов веде автомобіль впевнено й неквапливо, я ж розглядаю його потилицю, іноді ловлячи на собі його погляд у відбитті дзеркала заднього виду. Чи він просто дивиться за дорогою?

— Не хочеш дорогою до гіпермаркету заскочити? — раптом питає він. — Він на виїзді з міста розташований. Продуктів там купити, малому памперси про запас? У вас же там, швидше за все, тільки магазинчики маленькі.

— Ні, нічого не треба. Я замовила інтернетом для Іллі все, що потрібно, повинні вислати на адресу батьків, а з продуктів усе є своє.

— Добре.

І знову мовчання, хоча в голові кружляє стільки запитань, відповіді на які мені дуже хотілося б отримати.

Я відвертаюся до вікна і стежу за знайомою дорогою. Колись, бувши студенткою, щоп’ятниці після занять в інституті їхала додому, а в неділю назад. Потім, бувши заміжньою, частіше одна машиною їздила, тому що Іван постійно на роботі зникав.

Мене пробирає легкий сум: раніше все було так просто, безтурботно, а зараз моє життя так кардинально змінилося. До невпізнання. Якби мені два роки тому хтось сказав, що з Іваном розлучуся, а від Макса сина народжу, я б нізащо в житті не повірила.

Знову на Самойлова дивлюся. Стільки років знайомі. Як таке статися могло? Я до нього завжди як до друга сім’ї ставилася, не більше, а зараз варто на нього погляд перекласти, варто голос його почути або відчути дотик до себе, одразу ж метелики в животі тріпочуть і серце заходиться в несамовито швидкому ритмі.

Я дуже хвилююся перед приїздом додому. Адже мама знає про все. Як вона прийме той факт, що я з Максимом приїхала? Як батькові його представити? Просто батько моєї дитини? Тато точно буде незадоволений. Він у мене людина старих поглядів і шалено суворий. Мені буде соромно дивитися йому у вічі. Залетіла та ще й від одруженого мужика. Мабуть, про останнє варто промовчати.

Коли перед очима прослизає рідна вулиця, мене наздоганяє почуття ностальгії. Роки йдуть, а тут нічого не змінюється.

Максим легко знаходить мій будинок, а я так хвилююся, що словами не переказати.

Машина завмирає біля воріт, наш пес починає гавкати й із дому виходить мама. Я роблю кілька глибоких вдихів.

Блудна донька повернулася.

Я відчиняю дверцята автомобіля, мама заглядає всередину, усміхаючись.

— Ну нарешті ти мені онука привезла, — вимовляє, намагаючись розгледіти Іллю, що спить у кріслі.

Я усміхаюся, виходжу надвір, обіймаю її міцно. Ми кілька місяців не бачились. Вона поривалася приїхати, але я не знала, як бути з Максимом. Знайомити їх було якось недоречно, адже ми не пара. Залишатися теж не було де. А їхати п’ять годин автобусом.

— Ой, який красень у нас росте, — схиляється над Іллею мама.

Поки ми з мамою дістаємо із салону дитяче крісло з Іллею, Максим виходить із машини й починає діставати з багажника сумки.

— Доброго дня, я Максим, — киває мамі, і та усміхається йому у відповідь.

Я відразу ж напружуюсь. Знаю, як сильно мама недолюблює Максима. На її думку, він вчинив не як чоловік. Вона все ще зла на нього й не може пробачити те, як він зі мною вчинив. Але, на щастя, маленький Іллюша цієї хвилини повністю розтопив лід у її серці, тому усмішка в неї щира, а в голосі ні краплі ворожості.

— Приємно познайомитись із вами, Максиме. А я мама Олі. Віра Миколаївна.

Я заливаюсь фарбою. Відчуття, що мені дев’ятнадцять і я вперше з батьками свого хлопця знайомлю. Він же, здається, ні краплі не відчуває ніяковості в нашій ситуації. Зосереджено дістає коляску та сумки з машини й несе їх у бік будинку.

— А де тато? — питаю, помітивши, що його машини в гаражі немає.

— За хвилин десять буде, поїхав до Вітрова купити свининки домашньої на шашличок. Адже привід сьогодні який. Чоловіки м’ясом займуться, а ми поки що речі розкладемо з тобою, кімнату для вас з Іллюшею я вже приготувала.

— Мам, який шашличок? — шикаю на неї. — Макс одразу в місто назад поїде. Він нас привіз, а не в гості на кілька днів приїхав.