Глава 31.3

***

Віку виписують наступного дня. Я приїжджаю за нею вранці, спостерігаю, як вона шкутильгає, виходячи з будівлі клініки.

— Привіт, — забираю в неї з рук пакет і простягаю букет ромашок, які вона так любить. Не втримався й купив дорогою, хотів, щоб у неї настрій трохи піднявся.

— Дякую, але не варто було. Я цілий день провалялася тут, — вона притискає букет до грудей, щулиться, тому що на вулиці стало прохолодно після дощу.

Я відчиняю дверцята автомобіля, допомагаю влаштуватися їй на переднє сидіння. Сам на сидіння водія застрибую й заводжу двигун.

Дитяче крісло в останній момент відчепив, інакше це викликало б мільйон запитань.

Їдемо в тиші. Мовчимо. Якось навіть незатишно.

— Як почуваєшся? — заводжу розмову першим. Їду не поспішаючи, завжди дотримуюся всіх правил дорожнього руху, коли в машині не сам.

— Чудово. Рана не запалилася і вигляд має не такий поганий, як здавалося вчора. Наклали кілька швів — швидше за все, залишиться невеликий шрам, — морщиться вона так, ніби якийсь маленький шрам здатен зіпсувати всю її зовнішність.

Віка поглядом по салону автомобіля ковзає, немов уперше в моїй машині опинилася.

Я, до речі, якось Віку записав до автошколи, вона навіть права отримала, але так і не водить. Боїться до остраху. Бачить купу машин на дорозі й одразу ж панікувати починає. На відміну від Олі. Та чудово містом ганяє, страху перед їздою немає. Сам того не помічаючи, подумки порівнюю цих двох дівчат, які в моєму житті посіли важливе місце. Зовні вони навіть чимось схожі, тільки зараз це зауважую. А ось за характером…

Оля ніжніша чи що. Зовсім не пристосована до самостійного життя. Немов кімнатна квітка, яку плекали, а потім винесли з будинку на вулицю. Вона чудова господиня, але їй складно приймати рішення, вона анітрохи не кар’єристка. Дівчинка, якій потрібен мужик, щоб розв’язати всі проблеми.

Віка ж зовсім інша. Вона звикла з усім давати раду сама. А якщо сама не може, завжди знає, куди й до кого звернутися. Вона багато працює, закінчила універ на відмінно. Завжди розумною та незалежною дівчинкою була. Напевно, це через те, що мати її сама ростила. А в Олі були дбайливі батьки, які її від усього відгороджували. А потім Іван…

— Я обіцяв Аліску зі школи сьогодні забрати, дорогою заїдемо кудись, візьмемо їжу навинос із собою й повечеряємо разом. Якщо тобі щось треба буде — одразу дзвони, — кажу. Останнім часом я замало часу приділяв Алісці, своїх справ по горло було. Довелося пообіцяти, що весь день із нею проведу.

— Максе, я не маленька. І я знаю номер кур’єрської служби. Тобі не набридло возитися з нами? Тобі вже давно час свою сім’ю завести, дитину.

Її слова трохи розчаровують мене. І водночас потрапляють у ціль. Може, це та сама мить, коли варто їй про Іллюху розповісти? Але замість правди я лише відбуваюся жартами, нагадуючи про головне:

— Ви моя сім’я

— Ти зрозумів, про що я, — хитає головою, не погоджуючись.

— Як зустріну когось, схожого на тебе, обов’язково одружуся, — усміхаюся, і знову образ Олі перед очима. Чорт, чому раніше не помічав, що вони такі схожі? Може, саме через це не втримався й потягло до неї тієї ночі?

— Тільки перед цим зі мною розлучишся, — сміється Віка, але мені зараз не до сміху. Ситуація патова: у мене є дружина, яка живе окремо, в той час як, виходить, я з коханкою живу. Яка мені сина народила. Коли все так заплутатися встигло?

Сам не помічаю, як міцно стискаю кермо. Є про що подумати.

Вечір минає швидко, ми граємо в настільну гру, дивимося мультфільм, як у старі добрі часи, ось тільки чомусь доводиться зображати веселощі. Тому що сам думками вдома. З Олею та Іллею. Як вони там взагалі? Адже мене весь день не було.

У вітальні у вазі стоїть букет ромашок, який подарував Віці. Чомусь раптом і Олі захотілося зробити приємне. Чоловіки зазвичай дружинам дарують різні дорогі подарунки типу тачки, брюлики, й обов’язково пафосні написи «дякую за сина», а я, виходить, ніхріна не подарував. Навіть букета троянд не було.

— Мені вже час, завтра на роботу рано, — підводжуся з дивана, раптово захотілося дуже сильно додому. Переконатися, що з Олею та сином усе добре.

— Ну, Максе, не їдь! Адже ми ще збиралися пограти в «Мафію».

— Вибач, Аліско, але не цього разу. Обіцяю, коли буде вихідний, проведу його з тобою.

— А на концерт мій прийдеш? — дивиться на мене з надією. — Я виступатиму скоро. Це вперше, коли я на сцені гратиму.

— Звичайно, прийду, — обіцяю, — але тільки мама твоя нехай мені дату й час повідомить, — дивлюсь на Віку, підморгуючи.

Віка проводжає мене до дверей, ми якось зім’ято прощаємося, я сідаю в машину, а потім їду не в бік дому, а в торговий центр. Він має бути досі відчинений.

Ідея подарунка спала на думку раптово. Раніше в Олі сережки були. Гарні, з каменями, Іван на день народження купив, я вибирати допомагав, але цей подарунок після розлучення вона, схоже, викинула. Або продала. Тому що жодного разу не бачив за той час, що в мене живе, щоб носила їх. Усе гвоздики якісь дешеві у вухах у неї.

— Вибачте, але ми вже зачиняємось, — повідомляє мені дівчина, коли заходжу до ювелірної крамниці.