Глава 31.2

***

Додому повертаюся вночі, Оля вже спить у ліжку. Сил майже немає, хочеться завалитися поруч із нею, але вперто дістаю ковдру із шафи, щоб постелити на кухні на дивані.

Перед тим, як вийти з кімнати, підходжу до ліжечка. У кімнаті увімкнений нічник, тому легко можу роздивитися обличчя сина.

Усе ще важко звикнути до того факту, що я батьком став. Але чим більше думаю про все це, чим більше згадую, як Віці складно було перший час, якою розбитою вона була через мудака, що залишив її одну з донькою, тим більше хочеться відгородити від цього всього Олю та Іллю. Не хочу, щоб він, як Аліска, батька свого не знав і чужий мужик виростив його, як свого.

Усе ж таки я не повний мудак, щоб ось так Олю кинути.

Переводжу погляд із сина на жіночу фігурку в ліжку. Вона замотана в ковдру, волосся на обличчя впало, не розгледіти її.

Чорт, що робити із цим усім? Зовсім заплутався у своїх бажаннях. Здавалося б: ось же поряд жінка хороша, добра, вродлива, дитину народила, чого ще мені треба? Але як Віку бачу, так усе й бунтує всередині.

Лягаю спати з важкими думками й усе ще не розумію, як бути. Начебто і твердо вирішив, що цю квартиру продати треба, плюс дачу, кредит невеликий візьму й куплю двушку для нас. Але, з іншого боку, можливо, це все неправильно. Варто дати свободу Олі, допомогти з переїздом, давати гроші, відвідувати їх із сином, але не влазити в її особистий простір. Не змушувати переїжджати до мене.

Так і не знайшовши правильного рішення, засинаю. Вранці розплющую очі від гучного плачу Іллі. Оля намагається заспокоїти його, але марно.

Встаю, складаю диван, лізу в холодильник, щоб зрозуміти, що приготувати на сніданок. В Олі точно на таке часу зараз немає, треба на двох приготувати. Нехай нормально поїсть.

Дивлюсь на годинник, час у мене ще є. Не виспався, але мені не звикати.

Коли починаю посудом гриміти, до кухні входить Оля. Виглядає втомленою, наче це вона всю ніч не спала, розв’язуючи складні життєві завдання.

— Ми розбудили тебе? Вибач. Ти вчора, певно, пізно повернувся. У тебе все добре?

— Не парся, усе одно вставати треба було. Мене сьогодні цілий день не буде. Не знаю, коли повернуся. Може, завтра. Але ти в разі чого пиши відразу. Я на зв’язку.

Помічаю, як погас раптово погляд Олі. Вона лише киває у відповідь, відвертається до чайника. Тягнеться до шафки з чашками. Здалося, чи справді засмутилася?

— Мені до дружини поїхати треба, й Аліска просила їй трохи приділити уваги. Скучила.

— Добре, — вимовляє тихо. — Тобі не треба переді мною звітувати, адже ми нічого не винні одне одному, пам’ятаєш? — каже так, наче собі це нагадує, а не мені.

— Тебе щось засмутило? — допитуюсь, тому що вона сьогодні виглядає якоюсь зніченою.

— Та ні, усе гаразд, — натягнуто усміхається, на мене не дивиться чомусь. — Просто втомилася трохи, — знизує плечима. — Нам з Іллюшею до педіатра треба завтра з’їздити, ти вільний чи мені таксі взяти? — вона розливає окріп по чашках, ставить їх на стіл. Я ж дорізаю огірки й сервірую імпровізований сніданок нашвидкуруч.

— Я на роботі завтра, Оль. Можу машину залишити, якщо тобі так зручніше буде.

— Ні, не треба, я давно за кермом не була. А з дитиною в машині якось страшнувато. Я краще на таксі.

— Добре. Тримай мене лише в курсі, що там скажуть. Гроші в тебе є?

— Є.

Ми снідаємо мовчки. Я поспішаю, треба ще перед випискою Віки в одне місце заїхати.

— Вибач, що за собою не приберу посуд, часу нема.

— Нічого страшного, я приберу.