Глава 30.2

***

Я спускаюся з Іллюшею на руках на вулицю, щоб попрощатися з батьками Макса. Він відвезе їх на вокзал сам. Його мама воркує над онуком, видно що їхати не хоче. Я почуваюся винною. Адже вона дуже сильно любить Іллю, і мене прийняла без проблем, а виходить, що в наступні кілька місяців не зможе його побачити, тому що я збираюся поїхати з міста.

- Буду надсилати вам щодня фотографії та відео Іллюші, - обіцяю, після того як ми обмінялися номерами телефонів.

- Наступного разу вже ви до нас у гості приїжджайте. У нас великий будинок, повітря свіже, вам із дитинкою буде дуже корисно на природі побути хоч трохи.

- Дякую за запрошення, коли Ілюша трохи підросте і в Макса буде вільний час, обов'язково приїдемо, - усміхаюся і відходжу на крок від машини, коли Максим заводить двигун.

Самойлови сідають у машину, махають нам на прощання. В очах Світлани Аркадіївни помічаю сльози.

Усе ж чудова в Максима мама. Так тепло прийняла мене та Іллю.

Кілька хвилин після їхнього від'їзду стою на доріжці біля будинку, потім піднімаюся на наш поверх, Іллюшу в ліжечко кладу, сама на всі боки озираюся, з жалем розумію, що пора збирати речі. Усьому хорошому колись приходить кінець. Потрібно бути твердою у своїх рішеннях і не обманюватися. Не плутати добре ставлення Максима із закоханістю.

Дістаю з шафи валізу, намагаюся упакувати туди свої речі. Але за ці кілька місяців я обросла всілякими дрібницями ще більше, ніж до цього. Тому швидко розумію, що відвезти все за раз не вийде. Доведеться щось залишити тимчасово в Макса. Те ж ліжечко, наприклад. У його позашляховик воно навряд чи поміститься. А в мами на горищі має бути ще моє. Майже в ідеальному стані.

Так за зборами не помічаю як минає час і навіть не чую, коли Максим додому повертається.

- Так швидко тікаєш? - здригаюся від його голосу, бо не очікувала, що він у квартирі. Як довго він за мною спостерігає?

- Це не втеча, знаєш же. Вирішила раніше почати речі збирати, щоб на вихідних ти швидко все в машину загрузив і ми одразу ж виїхали.

- Добре, - киває. Хоче додати щось іще, але телефон у його руці починає дзвонити. - Привіт, Вік, що з голосом? Щось сталося? - це ім'я болем віддається в мене в грудях.

Дружина його?

Настрій одразу ж скисає. Відчуваю себе зайвою. Максим уважно слухає, що йому кажуть, хмуриться.

- Як це сталося? Рана серйозна? - він одразу ж напружується, виглядає схвильовано, кидає на мене погляд і виходить із кімнати.

Але квартира маленька і навіть якби я й не хотіла, а їхню розмову мені з легкістю вдається почути.

- Що лікарі кажуть?

Коротка пауза.

- Ти в якій лікарні? Давай я до тебе приїду.

Знову коротка пауза.

- У мене вихідний. Давай адресу, Вік, - наполегливо просить він. - Зрозумів, знайду за навігатором. Тримай мене в курсі.

Чую, як Максим взувається. Грюкають вхідні двері, залишаючи мене в повній тиші наодинці зі своїми думками.

Я йду до вікна. За кілька хвилин бачу як Самойлов сідає в машину, різко стартує і практично вилітає з двору. Він так хвилюється за Вікторію. Адже ясно, що досі до неї небайдужий.

Пекучі ревнощі з'їдають мене. Мені цікаво, чи та це дівчина, яку я тоді в парку з ним бачила. Я її не знаю, жодного разу не спілкувалася, але вже всім серцем ненавиджу, хоч це й не правильно. Адже фактично це я вкрала його в неї, а не навпаки.

Це вона його першою зустріла, вона його дружина законна, в неї він закоханий і про неї піклується. А я всього лише його обов'язок.

За кілька хвилин руйнується вся рівновага, якої я досягла за останні кілька днів. Мені здавалося, якщо його сім'я мене так тепло прийняла, якщо в нас син росте, якого він визнав, то і я для нього не чужа людина, яка значить чимало. Але зараз я бачу протилежне. Єдина жінка, яка в його серці - Вікторія.

Відчуваю як по щоці скочується самотня сльоза. Не розумію чому мені так боляче від усвідомлення цього. Витираю зрадницьку вологу долонею і йду до шафи, щоб зібрати свої речі. Потрібно зробити це якомога швидше.