Глава 30.1

Ми вчотирьох підіймаємось на наш поверх. Максим позаду нас коляску несе. Я попереду із сином на руках.

Швидко переодягаюся, годую сина та йду на кухню, щоб накрити стіл, адже батьки Макса не вечеряли ще. Світлана Аркадіївна запитує, чи сподобався нам спектакль, балакаємо з нею про всяке й мені раптом так ніяково стає. Тому що вона до мене з усією душею, видно, що подобаюсь їй, що рада за Максима, і, найімовірніше, якщо дізнається, як усе насправді, то страшенно в мені розчарується.

— Гаразд, піду в душ збігаю, поки Іллюша спить, — прибираю зі столу посуд, завантажую в посудомийку. — Ви завтра коли їдете, щоб я встигла приготувати сніданок?

— В обід, тож не хвилюйся. Відпочивай, — усміхається мені жінка.

Я приймаю душ, переодягаюся в нічнушку. Дивлюся на себе в невелике дзеркало. Сьогодні обрала не ту, що вчора. Яка закриває все до щиколоток. Знайшла шовкову чорну. Не знаю навіщо. Собі зізнатися навіть соромно, що хочеться побачити в очах Максима бажання. Щоб як на жінку на мене дивився, а не сусідку по квартирі.

Зверху накидаю халат і поспішаю до спальні. Штовхаю двері й завмираю на порозі. Тому що Максим біля ліжечка стоїть, про щось із сином розмовляє. По голівці його гладить.

— Він прокинувся, не знав, що з ним робити, — вимовляє чоловік, помітивши мене.

— У перші місяці йому не потрібні особливі розваги, достатньо ввімкнути карусель-мобіль над ліжечком, і він спокійно лежатиме. А ось як підросте, боюся, щомиті доведеться йому увагу приділяти, — усміхаюся.

Підходжу до ліжечка, стою поруч із Максимом, показую, як вмикається карусель.

— Він дрібний такий, що мені поки що страшно на руки його брати, — раптово зізнається чоловік, а в мене раптом різко від душі відлягає. Я то думала, він Іллюшу в руки не бере, тому що це небажана дитина, до якої в нього, крім відповідальності, немає більше жодних почуттів. А він, виявляється, просто боїться.

— Тут немає нічого складного, головне підтримувати голівку. У такому віці в малюків дуже тендітні шийні хребці, — пояснюю я, дістаю з ліжечка сина й передаю його Максиму, показуючи, як потрібно його тримати.

Вираз обличчя Максима шалено серйозний. Він максимально напружений, ніби перед ним страшенно складне завдання стоїть. Але за мить, коли розуміє, що тут і справді нічого складно немає, розслабляється, похитує Іллю.

— Все ще не можу звикнути до того, що в мене є син, — каже він. — На мене, здається, схожий.

— Так. Але маленькі діти дуже сильно змінюються, коли підростають. Тож, можливо, через кілька місяців буде більше на мене схожим, — легко натискаю на носик-кнопку, усміхаюся.

Якийсь час ми стоїмо поряд і воркуємо над сином. Цієї миті ми дійсно схожі на справжню родину. Затишно й тепло довкола стає. Потім Ілля кривиться й починає плакати, йому раптом щось не сподобалося. Максим уявлення не має, що робити з дитиною, яка плаче, тому віддає його мені.

— Памперс поміняти треба, мабуть, — говорю, усміхаючись.

Максим, на мій подив, не йде. Дістає з комода чистий памперс, поки я влаштовую малюка на одноразовій пелюшці на нашому ліжку. Ми діємо злагоджено, як справжні батьки. І цієї миті мені вже не хочеться нікуди їхати.