Глава 29.3

***

Вранці в ліжку прокидаюсь одна. З кухні долинають приглушені голоси. Перевіряю час — десята ранку!

Підскакую з ліжка. Я проспала все на світі! А Ілля! Господи, він же голодний! Я жахлива мати.

Але в ліжечку малюка немає. Першої миті відчуваю жах, але потім розумію, що зникнути він не міг. Тим більше з квартири, де повно людей.

Швидко приводжу себе до ладу й виходжу зі спальні.

Мама Максима на кухні порається з дитиною, Максим із батьком накривають на стіл.

— Ох, вибачте, я, здається, так втомилася, що навіть не чула, як Іллюша плакав. Давайте його мені.

Мені так соромно перед батьками Максима.

— Все гаразд, Олечко. Ми вирішили дати тобі відпочити, тому забрали Іллюшу, коли він прокинувся. Коли ще така нагода тобі випаде, правда? Максим цілодобово на роботі, ти одна з малюком. Батьки твої, Максимочка сказав, також за містом живуть.

Господи, мама в Макса дійсно справжнє диво. Про таку свекруху тільки й мріяти можна. Не те, що моя колишня свекруха. Вічно була чимось незадоволена.

Ми снідаємо в затишній атмосфері. Потім усі збираємось погуляти з Іллею. Після прогулянки починаємо збиратися до театру.

Я дивлюся на себе в дзеркало й раптом розумію, що всі ці дні ходила по квартирі блідою тінню. Раніше я собі такого ніколи не дозволяла: жінка поряд із чоловіком завжди повинна мати гарний вигляд. Мій колишній чоловік любив, коли я купувала шовкові халатики та різні жіночі штучки.

Знаходжу косметичку, яка за останній рік стала дуже мізерною, наводжу непомітні стрілки на очах, використовую туш, яка вже майже засохла, швидкими рухами розчісую своє довге густе волосся й надаю об’єму біля коренів.

Бальзам робить мої губи пухкішими, а чорна підводка — погляд виразним. На жаль, золоті прикраси довелося закласти в ломбарді. Тому у вуха просовую звичайні сережки-гвоздики. Прискіпливо оглядаю себе в дзеркалі: незвично бачити себе такою — без пухких щік та округлого животика, але до ідеалу ще надто далеко.

Роблю глибокий вдих і виходжу з кімнати. Максим уже чекає на мене біля дверей, у чорних джинсах та білій сорочці. За моєї появи його губи розтягуються в усмішці. Я за двадцять хвилин перетворилася так, наче зібралася з ним на побачення.

Я вдаю, що нічого не розумію, дістаю із шафи туфлі й під пильним поглядом Максима тремтячими руками застібаю ремінці.

— Я готова, — знову дивлюся на себе в дзеркало. Хвилююся так, наче це не примусовий похід до театру, а справжнє побачення.

— Гарний вигляд маєш, Оль, і не скажеш, що тільки народила, — вимовляє він і відразу ж відводить погляд убік.

— Ідіть, а то запізнитесь, — у коридорі з’являється мама Максима, з Іллею на руках.

Я цілую малюка, йду на пару годин, але так звикла до того, що постійно поруч із ним, що на душі якось неспокійно стає.

— Бувай, мій солодкий, мама скоро повернеться, — кажу тихо, стискаю крихітну ручку. — Суміш я залишила на столику на кухні, як її розвести й час годування написала. Якщо щось піде не так, одразу мені дзвоніть, — даю настанови «свекрусі». Та киває і квапить нас.

Максим відчиняє двері, пропускає мене вперед. Я востаннє озираюсь і дивлюся на свого малюка.

Тисну на виклик ліфта. З Максимом у тиші під’їзду одні залишаємось. Трохи ніяково стає. У дзеркалі ліфта ловлю наше відбиття й розумію, що ми справді дуже схожі на сімейну пару. Гарну пару, варто зауважити. Напевно, зовні ми підходимо одне одному навіть більше, ніж ми з Іваном.

Наші погляди зустрічаються, і на якусь мить ми застигаємо, дивлячись одне одному в очі. Повітря довкола нас електризується, дихати стає важко, і я не розумію такої своєї реакції на цього чоловіка. Чужого. Не мого. Зніяковіло відводжу погляд убік першою, спостерігаю за тим, як на табло змінюються цифри поверхів.

Клацання ліфта приводить усе в рух: ми швидко виходимо з нього й за хвилину опиняємось у галасливому дворі багатоповерхівки.

Автомобіль Максима припаркований біля будинку. Він відчиняє мені дверцята, я пристібаю ремінь безпеки й спостерігаю за тим, як Максим обходить позашляховик. Займає місце водія. Заводить двигун і м’яко рушає з місця. Їде повільно, година-пік, трафік ледве рухається. У салоні тихо грає музика, Максим вибиває ритм пальцями по керму й про щось думає.

Раптом вимовляє:

— Днями мені оформлять службову машину. Я раніше не брав, бо мене моя більш ніж влаштовувала, але я не хочу, щоб ти з дитиною в громадському транспорті чи в таксі тягалася. Набагато зручніше, якщо своєю машиною їздитимеш. Віддам тобі цю, усе одно хотів собі іншу купити.

— Максиме, це якось… — вражено замовкаю я, не знайшовши потрібних слів.

Віддати мені свою машину? Так дивно, що він про мій комфорт дбає. Це підкуповує і вселяє хибну надію. Нагадую собі, що він до всіх добрий. Коли я потребувала допомоги, він завжди на порятунок приходив, і діяв так не тому, що був закоханий у мене.

— Не треба, Максе. Це вже занадто. Машина — це не іграшка. І навіть не візок.

— Оль, нумо я сам вирішуватиму, що занадто, а що ні, — вимовляє трохи роздратовано. — Ти мати моєї дитини й мій обов’язок — піклуватися про вас.