Глава 29.2

Я затамовую подих, коли зустрічаюся з ним поглядом. Він підходить до шафи, дістає шорти та футболку.

— Я посплю на підлозі сьогодні, — каже він.

— Ні, якось незручно. Ліжко все ж таки велике… — невпевнено кошусь у бік двоспального ліжка. — Я ляжу ліворуч, ти — праворуч. До того ж раптом хтось із твоїх батьків до нас зайде, а ти на підлозі. Буде дивно…

— Хм, — Максим із сумнівом коситься на ліжко. Стягує із себе светр, і я різко відвертаюся від нього.

Намагаюся не дивитися на чоловіка, поки він переодягається. Складаю речі Іллі, готую памперс, щоб не шуміти посеред ночі та не розбудити Максима, коли треба буде його змінити.

— Піду уточню, чи потрібно ще щось батькам, — каже він і виходить зі спальні, залишаючи мене в повному сум’ятті й ​​хвилюванні.

Я клацаю вимикачем, залишаю в кімнаті лише приглушене світло від нічника. Залажу під ковдру. Відсуваюся на свій бік. Прикриваю повіки й прислухаюся до звуків у квартирі.

Чую голоси. Максим із батьками про щось тихо перемовляється. Потім його кроки наближаються до кімнати і я вся напружуюсь. Але грюкають двері ванної, даючи мені ще трохи часу, щоб зібратися з думками.

Минає кілька хвилин, перш ніж Самойлов нарешті входить до спальні.

Я заплющую очі, прикидаюся сплячою. Під його вагою прогинається матрац. Він різко завалюється на ліжко, смикає ковдру й залазить під неї — неприпустимо близько до мене.

Мовчить.

Я ж вчуся знову дихати. Вдих-видих. Вдих-видих. Головне не забувати видихати.

— Усе добре? — раптово запитує Максим, розкусивши, що я не сплю.

— Т-так, — вимовляю тихо, так само лежу із заплющеними очима. — Заснути намагаюся.

— Просто ти так дихаєш, наче тобі погано. Точно все нормально?

Мені хочеться розсміятися від його слів. Все-таки вдавання — це не моє.

— Так. Давай спати. У мене будильник стоїть, тож ти не лякайся, коли він посеред ночі спрацює, Іллю треба буде погодувати за графіком. Добраніч.

— І тобі, Оль.

Він відвертається від мене на бік. Я чую його важке дихання, кожною частинкою тіла відчуваю його присутність. Я знаходжусь у ліжку з чоловіком, який усе ще мене шалено хвилює.

Максим засинає швидко, а ось мені заснути так і не вдається. Надто вже бентежно й неспокійно для мене те, що я з ним в одному ліжку.

Раптом він перевертається уві сні. Спершу на спину. Потім до мене обличчям. Його рука опиняється на моїй талії. А носом він заривається в моє волосся.

Мій пульс частішає. Я завмираю. Відчуваю, як шалено б’ється моє серце в грудях, як шкіра Максима обпалює мою. Занадто близько він до мене, надто гостро я реагую на його присутність. Я маю бути йому вдячна за допомогу, на цьому все.

Нарешті я розслабляюсь. Відчуваю себе захищеною чомусь. Очі злипаються, і мене починає хилити в сон. Я розумію, що часу відпочити практично немає, за годину треба погодувати Іллюшу.

Я прислухаюся до його важкого дихання, яке вирівнюється вже за кілька хвилин, і сама не помічаю, як засинаю. А вже за мить, як мені здається, на телефоні спрацьовує будильник, сповіщаючи, що настав час годування.

Я насилу змушую себе розліпити очі, сил підвестися немає, не відразу згадую про те, що у квартирі, крім мене, є ще хтось. І цей хтось прямо зараз спить, тісно притиснувшись до мене, і дихає в потилицю. Здається таким рідним та моїм. Ось тільки це не так. І причина не лише в його штампі в паспорті.