Глава 25.2

Окидаю поглядом будинок Максима, не поспішаю з машини виходити. Відчуття, ніби тільки вчора вийшла звідси, до болю стискаючи в руці знімок УЗД, на який Самойлов навіть не глянув.

Стулки ліфта відчиняються, і Максим пропускає мене вперед. У його руках два великі пакети, ми дорогою заїхали до супермаркету, купили дитячої суміші із запасом, памперсів та всіляких необхідних для малюка дрібниць.

Я роблю глибокий вдих, у під’їзді тихо, тому мої кроки лункою луною відбиваються від порожніх стін. Не доходячи кілька метрів до дверей у квартиру, я раптом уповільнюю крок. Ковтаю грудку, що підступила до горла, нервую. Усе це якось неправильно. Не маю я тут бути.

— Щось не так? Погано почуваєшся? — завмирає поруч зі мною чоловік.

— Ні, — хитаю головою і спостерігаю за тим, як він дістає ключі з кишені, провертає їх у замку й відчиняє переді мною двері.

— Так і стоятимеш? — запитально дивиться на мене, поки я нерішуче переступаю з ноги на ногу, зазираючи всередину й ковзаючи поглядом по знайомих стінах передпокою.

— А твоя дружина проти не буде? — питаю трохи уїдливо. Дивлюся йому просто у вічі.

— Ми не живемо разом, ти ж знаєш, — знизує плечима, але помічаю відбиття якихось емоцій у його погляді.

Дивно, адже він мені сказав, що в них стосунки налагоджуватися тільки починають. А виходить, нічого не вийшло?

Я переступаю поріг. Застигаю. Проходжу поглядом по кухні, намагаючись вловити зміни, що сталися за час моєї відсутності. Але, здається, усе залишилося, як і раніше.

Я озираюсь на Максима. Він кидає на полицю ключі, знімає взуття.

— Ми до тебе ненадовго. Мені ще кілька разів лікареві треба буде показатися й Іллю теж терапевту показати, після цього я до батьків у село поїду. Якийсь час збираюся там жити.

Я намагаюся приховати хвилювання й невпевненість. І той факт, що хотілося б мені зовсім іншого.

Я проходжу до спальні, щоб покласти сина на ліжко, я все ще відчуваю слабкість і стояти на ногах та ще й із дитиною на руках мені складно.

Помічаю біля ліжка ліжечко, яке купувала для Іллюші, і запитально дивлюсь на Максима.

— Я ж казав, що перевіз твої речі. Даси мені номер власниці, я вирішу всі питання щодо орендованої кімнати й віддам їй ключі.

— Добре, — киваю, чинити опір марно. До того ж самостійно розв’язати всі питання в мене зараз просто немає сил. Мені потрібно погодувати малюка і трохи поспати.

— Можеш поставити чайник? Я суміш розведу, Іллюшу час годувати.

Через те, що я приймала антибіотики, молоко зникло.

Я кладу сина в ліжечко, знімаю шапочку. Який він все-таки крихітка, неможливо відвести погляд, і який схожий на Максима. Від цього до горла підходить гіркота. Кажуть, діти з віком змінюються. Сподіваюся, риси Макса зникнуть з обличчя Іллі і я зможу розрізнити в ньому себе, а не його батька.

Якийсь час я так і стою над ліжечком, не можу відвести погляд від сина й тішуся, що нарешті буду поруч із ним.

Коли я виходжу зі спальні, то відчуваю запах їжі, що виходить із кухні. Напевно, на знак подяки мені варто було б приготувати для Максима обід, а натомість він сам порається біля плити. Я поспішаю взяти все у свої руки, заходжу в кухню, окидаю поглядом ідеальний лад, якого навіть у мене не було. Це так невластиво чоловікам.

— Нумо я закінчу з приготуванням, — підходжу до чоловіка, який стоїть спиною до мене.

Він повертається, окидає з ніг до голови важким поглядом, невдоволено зітхає, а потім знову відвертається до плити.

— Я сам впораюсь. Ти повинна відпочивати, зроби суміш і йди полеж, поки дитина спить.

Я обіймаю себе за плечі, почуваючись незручно. Важко звикнути, що все тут чуже. І чоловік також. А я під його пильною увагою не можу робити, що хочу. А ще я раптом згадую, що квартира однокімнатна. Як Самойлов взагалі уявляє наше спільне проживання?

— Даремно ти це все. Варто було відвезти мене до орендованої квартири.

— З глузду з’їхала? — різко розвертається до мене Максим. Він бере тарілку, накладає їжу та ставить її на стіл. — Сядь, поїж, потім іди до спальні й відпочивай. Я в курсі всіх рекомендацій лікаря щодо твого режиму, — суворо промовляє він. — Я не хочу хвилюватися й гадати, чи не втратила ти свідомість, і чи все нормально з тобою і дитиною.

Я ігнорую його слова. Беру пляшечку, коли електрочайник вимикається.

— Мені треба нагодувати дитину. Куди ти поклав дитяче харчування?

— У пакеті, — кивком на стілець вказує. — Розкладеш усе сама, куди тобі зручно. Можеш не соромитися господарювати у квартирі.

Максим тягнеться до шафки, його футболка злегка задирається, оголюючи рельєфні м’язи живота, і я поспішаю скоріше перевести погляд убік, щоб він не помітив того, як я витріщаюсь на нього.

Він має такий домашній і доречний вигляд серед усієї цієї обстановки у квартирі, набагато доречніший, ніж я з дитиною.

— Якщо щось треба буде, одразу мені кажи. Трохи пізніше обговоримо, як вчинимо далі. Я ще сам не до кінця прийняв рішення, дай мені трохи часу обміркувати все.